Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

class="book">Айбо люди добилися свого. Велика громада хоч яку звірюку задушить. Треба лише держатися дов’єдна…

Десь з-за рогу надійшов Горінек — високий чоловік, що завжди був хмуравим. Тепер здавався якимсь злим, розгніваним. Очі в нього звузилися. Кепка насунута на лоб, від чого її власник виглядав ще суворішим. Пробрався поміж робітників-побратимів, відсунув когось із ящика, став на нього. Всі повернулися до Горінека.

Горінек був не такий уже блискучий речник, та прості люди добре розуміли його. Десь з-під піджака вийняв годинника.

— Дві години вже минуло, як ми не працюємо, товариші. —Горінек показав рукою вбік Палічека. — Ось цей швінглер, ось цей панський прихвіст обіцяє нам по двадцять крон надвишки. Що це означає? Те, що ми маємо силу, якої бояться всеімущі. Старі часи минулися. І коли ви передасте наші жадання своєму повелителю, і коли вони не здійсняться нараз, німа тиша на складському кварталі вокзалу може запанувати надовго! На жебрачі подачки ми не йдемо і не підемо. Заріжте це собі на потрібному місці. Разом зі своїм шеф-директором.

— Правильно! — забурчав Порубка. — Доста нас обдурювати!

Пан Палічек мінявся на обличчі, переступав з ноги на ногу, наче держав на плечах тяжку колоду. Він не знав, куди сховати руки, що тремтіли, ніби від лихоманки.

— Я передам управителю вашу жадість, — нарешті прогелготав. — Та ми можемо й інших найняти. За таку платню знайдеться багато охочих…

— Не наймете, пане Палічек! — відрубав Горінек. — Штрейкбрехери минулися! Люди стають розумнішими…

— Давайте платню, та й на тому — кінець! — крикнув Порубка, бо вже й справді затягалося на ніч.

«Догонорився пан Палічек, — думав Іван. — Зіщулився, як мокра куриця. Ба ци не боїться, що й п’ястука може дістати по м’яких ребрах? І я допоможу, як треба буде!».

* * *

Сходився до дрібного віконця резиденції, звідки помічник Палічека видавав нинішню платню. Читав прізвище вантажників, а ті по черзі передавали його далі:

— Кріштоф!

— Горінек!

— Сіла!

Переглядалися, бо ніхто не обзивався. Іван витав думками дома, на полянці з Теркою…

— Сіла! — ще раз крикнув Горінек.

— Я тут!.. — перевальцем підійшов до вікна, а потому, в резиденції, до столу. Помічник Палічека — чоловік у залізничній формі — тицьнув пальцем, де має розписатися Іван. Порахував гроші. Поклав перед помічником.

— А де ще шість крон і сорок геллерів? — поспитав спокійно. Позаду хтось смикнув його: мовчки, мовляв. Пан Палічек знає, що робить. Він рахує оптом. Кожний ящик, за його розрахунком, має п’ятдесят кілограмів. Хоч насправжки він має на вісім кілограмів більше. Тару Палічек ніколи не вписував у відомість. Це завжди йшло «на пана Палічека», як казали досі робітники. Та в Івана їх назбиралося чимало — триста двадцять кілограмів! І не Палічек їх переносив. То чому ж він буде своє, зароблене залишати неробові?

— То, прошу, то прошу, — помічник позиркував на Палічека. Той моргнув. Під одним кліпом ока дописали ті гроші до Іванової рубрики.

— Тепер уладилося, — перерахувавши гроші, сказав Іван. — Айбо на другий раз міркуйте, бо такі фіґлі не по моїй дяці.

— Най він тобі дякує, що вчиш його бути порядним!

— Якби не ми, то його би тут не треба!

Пан Палічек силкувався мовчки сидіти за столом. Перелистував папери, хоч вони вже давно були не потрібні ні йому, ні ревізору. Він чекав, аби скоріше розквитався помічник з робітниками. Потому вже він подивиться, що залишиться на денці каси. «Го-го, розумними стали! Я їм, голодранцям, ще покажу, хто такий Палічек! Завтра вивішу оголошення, же нам потрібні вантажники. А цих всіх порозганяю! Чортова наволоч!» — подумав, коли помічник відрахував йому двадцять геллерів, що завалялися в касі.

Одного не знав пан Палічек, що це лише була генеральна репетиція до загального страйку в Празі.

Моя батьківщина

Золотохвостою хитрою лисицею в місто підкрадалася осінь. Вночі повідривала листки з дерев, потолочила на клумбах квіти, затанцювала дощиком — густим і холоднуватим — по дахах будинків, по хідниках.

В таку пору нянько вже виламав кукурудзу, позав’язував та позносив у купки бадилля, повикопував картоплю. Терка сидить під кужелем і пряде, пряде довгу нитку, аби було з чого виткати сорочку чи верету-простирадло. Мати дивиться на неї з-під свого повісма і подумки зичить їй доброго чоловіка. Аби був роботящий, аби не збиткувався з її доньки-одиначки і сироти.

Ба ци сходяться до неї легіні? Ба котрі вечірничать у неї? Ба хто їй веретено підхоплює? Гей, якби він дома був! Сидів би коло Терки, слухав би, про що казкують інші, а сам би добре вартував, аби ото веретено нікому до рук не потрапило, окрім нього. Впаде веретено на долівку, а він — хап! Тут уже без викупу не обійтися дівчині. Мусить цілувати, бо інакше не буде прясти. А коли закориться — хлопці усе прядиво можуть попалити. Ото такі гонихмарники. Айбо в Терки не пустили би ’го димом, бо Іван боронив би. А може, то з того полотна буде йому сорочка? Хто знає…

Іван закутувався в плащ і поспішав до Неймана. Дві хвилини залишилося до початку занять, а ще добрий шмат треба проплескати.

Електричка зупинилася в центрі міста. Лише звідси Іван знав пішки добратися до Неймана.

Професор був не в настрої, нервувався. Ще б пак!