Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

– Я б теж хотіла побувати там, де колись воював батько, – прохально подивилась я на бабусю. – Можна?

– Ні, Марієчко, – відповіла вона, – ти в цей час маєш їхати в Черкаси за медикаментами. Все вже узгоджено. Та й зустріч там у тебе з побратимами передбачена…

– З ким? Де? – стрепенулась я, відразу подумавши про Миколу, про якого не було ніяких звісток ще з липня минулого року, коли він пішов добровольцем на фронт.

– Не знаю, – стенула плечима Уляна. – Вони тебе самі розшукають.

Наступного тижня я разом зі старшою медсестрою та завгоспом лікарні поїхала в Черкаси. Звенигородська комендатура виділила для цього вантажівку, оскільки ми ще мали завозити в німецький госпіталь продукти. Яким же було моє здивування, коли виявилось, що цей госпіталь облаштований у медучилищі, яке я нещодавно закінчила.

Поки з машини розвантажували продукти, я вирішила пройтись добре знайомою територією училища. У скверику на лавочках відпочивали поранені німецькі військові, окремі навіть із сиділками. Звернувши за ріг головного корпусу, я мало не зіткнулася з молодим чоловіком у білому халаті. Обличчя чоловіка, яке видалось мені знайомим, розпливлося в усмішці.

– Гутен таг, фройлян Марія, – мовив чоловік, щиро посміхаючись. – Не впізнала?

Тепер я здогадалась, що переді мною однокурсник Миколи Антон Сташевський.

– Добридень, Антоне, – привіталась я. – Звідки ти тут взявся?

– Дозвольте, фройлян?

Антон взяв мене під руку і повів подалі від цікавих очей пацієнтів і персоналу госпіталю.

Під старим в’язом у кутку подвір’я, біля якого студенти училища збирались на перервах, щоби погомоніти, він, не перестаючи приязно посміхатись, тихо сказав:

– Вітаю, побратиме Рись. Буду говорити коротко, бо і в мене, і в тебе обмаль часу. Насамперед передаю тобі вітання від Миколи. Ми з ним разом здалися німцям під Бродами в полон, а згодом потрапили у вишкільний табір, який вони облаштували в Польщі для членів ОУН. Згодом мене і ще двох медбратів відібрали для роботи в німецьких госпіталях в окупованій Україні. Микола ж, як і більшість наших побратимів у цьому таборі, проходить військовий вишкіл у складі створеного підрозділу оунівців, який буде воювати з совєтами.

– То я його ближчим часом не побачу, – сумно констатувала я.

– Мабуть, так, – підтвердив Антон. – Але задля нашої спільної справи він зараз більше потрібен там. До речі, в нашого керівництва є до тебе прохання, побратиме Рись. Ми довідались, що на теренах Черкащини з’явився відомий тобі енкаведист Солодовніков. Його поява тут пов’язана з організацією в нашому краї совєтського підпілля і партизанського руху. Ми вважаємо, що ця людина небезпечна як для нашого руху загалом, так і для тебе особисто. Тому про будь-яку звістку про нього відразу повідомляй очільнику свого осередку. Тим паче що зайвого часу на це тратити тобі не потрібно.

Антон Сташевський взяв мою руку і, перш ніж її поцілувати, тихо мовив:

– Передай своїй бабусі вітання від побратима Орлика. Хай вам щастить, побратиме Рись.

Те, про що я дізналась від Антона Сташевського, здійняло в моїй душі бурю неоднозначних емоцій. Я щиро раділа, що Микола живий і готується зі зброєю в руках продовжувати нашу спільну справу. Однак поява в краї Солодовнікова вразила і насторожила мене. Без сумніву, він був небезпечним для нашої організації в умовах війни. Та ще більш небезпечним Солодовніков був особисто для мене, яку він вважав ледь не своєю нареченою і яку нещодавно хотів забрати з собою до Москви. Я пригадала, як до війни планувала поїхати працювати на Рівненщину, аби уникнути зустрічі з Солодовніковим, і що на це сказав тоді Микола: «Цей Іван Васильович знайде тебе і в Рівному, на те він і енкаведист…» Від цієї фрази, яка тепер не виходила з голови, мені ставало моторошно і неспокійно на душі.

Бабуся Уляна, якій по приїзді я передала вітання від побратима Орлика і принагідно розповіла про появу Солодовнікова, поставилась до цієї звістки спокійно і навіть іронічно.

– Твоєму Іванові Васильовичу зараз не позаздриш. Тепер не совєтські часи, в які він будь-кого міг у в’язницю кинути чи до Сибіру етапувати. Він чудово розуміє, що коли потрапить до рук гестапо, то йому сторицею віділлються сльози всіх його жертв. Звісно, махнути рукою на можливість його появи тут не варто, але й переживати тобі зайво з цього приводу теж. Будемо обачними, а нашим я теж скажу, щоби пропильнували.

Зрештою, я зараз більше переймалась тим, що матір все ще не повернулася з хутора з-під Млієва, хоча з часу її відбуття туди минув уже тиждень. Бабуся Уляна заспокоювала мене тим, що коли б щось трапилось, то побратими вже давно дали б їй знати.

Того дня, коли мама повернулась у Звенигородку, я знайшла на своєму службовому місці в лікарні дивну записку. Складений вчетверо аркуш з учнівського зошита лежав на історії хвороби пацієнта, яку я мала віднести лікарю. Тобто записку поклали, добре знаючи, хто саме її побачить і розгорне.

«Коли наступного разу будете в Черкасах у німецькому госпіталі, то майте на увазі, що про медикаменти і все інше знають у колишньому кабінеті заступника директора медучилища». Почерк був каліграфічний, ніби писала відмінниця-десятикласниця. Ні дати, ні якогось підпису під запискою не значилось.

Це вже були не жарти. Записку написав хтось, хто знав чи