Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

рідше, ніж раз на тиждень, відвідував володимирську комендатуру. Жив Кренке теж у Володимирі, тож дозволяв своєму тлумачу ночувати у друзів в місті, особливо коли я був потрібен йому з самого ранку. Зазвичай ми збиралися в Уласа і до пізньої ночі обговорювали новини та будували плани на майбутнє. Під час останньої такої зустрічі Улас повідомив, що володимирська тітка Йоськи Фількінштейна перестріла його вчора на вулиці і загадково натякнула, щоб він ближчим часом чекав на гостей. Видно, Йосько таки вирішив повернутись у рідне місто.

Місцем моїх зустрічей з вербською молоддю стало житло для вчителів при місцевій школі. Від того часу, як я став перекладачем у місцевій управі, такі зустрічі зініційовувала Люба Пєвцова, яка залишилась у селі і використовувала будь-яку нагоду, аби ми могли частіше зустрічатись. Буремні події останніх місяців трохи охолодили мою пристрасть до молодої вчительки, однак з кожною нашою зустріччю вона розгоралась знову, як розбурхане вітром пригасле багаття. Я бачив, що Люба щиро кохає мене, та відповісти їй такою ж взаємністю не міг. До того ж нещодавно я довідався, що нова вербська вчителька нібито співпрацювала з володимирськими енкаведистами. Сказав мені про це брат Орисі Білопільської з сусіднього з нашим хутора, яка давно і безнадійно була в мене закохана. Тому я сприйняв це як звичайний прояв ревнощів. Хоча зерно підозри було посіяне і в моїй душі після цього залишився якийсь неприємний осад.

Коли в липні я повернувся додому, то за деякий час знову зустрівся з Любою. Цього разу вже в управі, де я став працювати. Любу викликали туди, оскільки німці дозволили місцевим дітям продовжувати навчатись у школі і потрібні були педагоги. Після закінчення процедури працевлаштування Люба дочекалась, коли я вийду на вулицю, і попросила її провести. Розпитавши трохи про моє повернення та роботу перекладачем, Люба раптом тихо мовила:

– Не знаю, як ти, Володю, а я ненавиджу цих фашистів і хочу боротись з ними. Може, вже створюються в лісах якісь партизанські загони?

Я був ошелешений сказаним Любою і спочатку не знав, що відповісти. Зрештою таки оговтався і, дивлячись дівчині у вічі, спокійно запитав:

– Яких ще партизанів ти маєш на увазі?

– Ну… – трохи завагалась Люба, – наших, українських. Цих хлопців з ОУН чи щось таке…

– Вибач, Любо, – м’яко, але рішуче мовив я, – ні про яких таких «хлопців» я не знаю. А коли б знав, то як працівник німецької управи мав би повідомити про них голові і пану Кренке.

– То ти і про нашу розмову маєш їм повідомити?

– Ну, на «тих хлопців» ти не схожа. А про розмову цю забудь. Розкажи краще, чи сільська молодь на вечорниці ще збирається.

Люба враз пожвавішала, і в її погляді, зверненому на мене, я знову вгледів ту неприховану жагу, яку бачив під час кожної нашої зустрічі.

– З початку війни ще не збирались, але я вже сказала кільком подругам, що хочу започаткувати вечорниці щонеділі у себе. Перші – на Миколая. Ти прийдеш?

– Ото інша справа! Якщо відпустить пан Кренке, прийду обов’язково. З маминими пирогами і дарунками. Для тебе приготую щось особливе.

Люба хитнулась вперед, ніби хотіла обійняти мене, але стрималась і тихо мовила голосом, сповненим любові:

– Я чекатиму, Володю. Дуже чекатиму…

Ще раніше я помітив, що з вікна управи за нами пильно спостерігає оберляйтер Кренке.

М

Уже півроку я з матір’ю і молодшою сестричкою знову жила в бабусі Уляни. Якимось чином бабусі, яка і далі працювала в звенигородській лікарні, вдалося залагодити наш переїзд з Петриківки і влаштувати мене до себе медсестрою. Тепер я уже тут, в рідній Звенигородці, займалась тим, чим і в Петриківці з Оксаною Марківною: приносила з лікарні медикаменти і комплектувала їх для потреб майбутніх збройних загонів побратимів. З настанням весни медикаменти потрібно було переправити у вже визначені криївки в Холодному Ярі.

Якось увечері в кінці березня, який того року видався не по-весняному холодним, бабуся сказала нам з мамою, що настав час переправляти медикаменти в ліс. Вклавши Вірочку спати, ми втрьох зібралися в бабусиній кімнаті і тихо радились, не запалюючи світла.

– На зібранні осередку, – мовила бабуся, – ми вирішили, що будемо складувати медикаменти біля хутора старого Чобітька під Млієвом.

Вона глянула на маму, яка при згадці про хутір здригнулась і напружилась.

– Так, доню, саме там, де ти познайомилася зі своїм Іваном. Точніше, там, де ти його лікувала.

– А можна послати туди з ліками мене, мамо? – рвучко нахилилась до бабусі моя мама. – Я ж все там пам’ятаю, ніби з того часу і не пройшло два десятки років…

– Тобі і доведеться це зробити, Оксано, – обійняла доньку за плечі Уляна. – Тільки не самій, а у супроводі онука покійного Чобітька, який служить у мліївській поліції. На тому тижні він буде у Звенигородці підводою. Тоді й рушите з Богом.

Я дивилась на маму і бабусю і відчувала, як мене переповнює гордість за цих двох жінок. Як і двадцять років тому, дружина і теща холодноярівського гайдамаки Зайди взялися допомагати тим, хто боровся з