Зеді Сміт - Білі зуби

Через півтора тижня після того, як радіо було полагоджено, відповіді на прохання про допомогу їм усе ще не надійшло, тож вони збавляли час, блукаючи ефіром у сподіванні знайти вуха, котрі їх почують. (До того моменту в селі вже знали про завершення війни, проте не мали жодного бажання повідомити цей факт своїм двом гостям, зважаючи на винятково вигідний вплив щоденного бартеру з ними на загальний стан економіки села.) Коли друзі стомлювалися передавати радіосигнали, Арчі піднімав ушкоджений трак на металевому пруті, а Самад намагався докопатися до суті аварії. За тисячі кілометрів одна від одної сім’ї обох солдатів почали вважати їх загиблими.

— А у тебе в Брайтоні є жінка, котра на тебе чекає? — запитав Самад, просунувши голову між лев’ячі щелепи гусениць.

Арчі не був аж таким красенем. Якщо б ви взяли його фото і прикрили великим пальцем рот і ніс, то він міг би навіть видатися симпатичним, але на загал нічим особливим він не вирізнявся. Дівчат могли привабити його великі, сумні і блакитні, як у Сінатри, очі, проте далі їх мали відштовхнути вуха, як у Бінга Кросбі, та ніс, котрий закінчувався правдивою цибулиною, як у В. К. Філдса.

— Є навіть кілька, — байдуже відповів Арчі, — і там, і там. А в тебе?

— О, мені вже дібрали гарненьку молоду особу. Міс Бегам — дочка містера та місіс Бегам. Гарні родичі будуть. Знаєш, вони мають настільки високий статус серед бенгальської аристократії й настільки відмінні від решти цих покидьків, що навіть сам лорд-губернатор переживає, чи приймуть вони його запрошення на обід!

Самад голосно розсміявся, явно чекаючи, що Арчі приєднається до нього, проте той з його мови зрозумів дуже мало, а тому стояв, як завжди, із байдужим виразом на обличчі.

— О, вони шановані люди, — продовжував Самад, злегка розчарований його мовчанкою, — вельми шановані люди. Дуже шляхетна кров… і ще додатковий плюс: так повелося, що у жінок їхнього роду в усі часи були справді великі цицьки, розумієш то чи нє?

Самад руками показав усе необхідне, а далі знову пірнув під танк, намагаючись вставити зазубрини трака в правильні пази.

— Ну і? — запитав Арчі.

— І що?

— Вони справді?.. — Арчі повторив жест Самада, але так перебільшив відповідні анатомічні особливості, що якби така жінка народилася, то просто не могла би стояти прямо.

— Ага, але мені ще треба буде трохи зачекати, — відповів Самад, сумно посміхнувшись, — на жаль, у сімейства Бегам ще немає нащадків жіночої статі.

— Ти маєш на увазі, що твоя жінка ще взагалі не народилася?

— Ну й що з того? — запитав Самад, висмикуючи з верхньої кишені уніформи Арчі цигарку. Він черкнув сірником об броню танка і прикурив. Арчі засмальцьованою рукою витер з обличчя піт.

— Там, звідки я приїхав, — сказав Арчі, — хлопець, як правило, спершу мусить побачити дівчину, а потім уже обіцяє з нею одружитися.

— Там, звідки ти приїхав, овочі, як правило, варять доти, доки вони не порозварюються, — скупо відповів Самад, — але це не означає, що то добра ідея.

Їхня остання ніч у селі була абсолютно темною і тихою. Від вологого повітря навіть не хотілося курити, тому Арчі й Самад мовчки барабанили пальцями по холодному камінні церковних сходів, оскільки більше зайняти руки було нічим. У сутінках Арчі навіть забув про війну, котра насправді вже закінчилася. Така собі ніч у минулому часі майбутнього доконаного виду.

Саме тоді, коли вони ще наївно не підозрювали про мир, у цю останню ніч їхнього незнання, Самад вирішив скріпити свою дружбу з Арчі. Часто для цього варто лише поділитися якимсь таємним знанням: розповісти про сексуальну пригоду, видати секрет, викрити приховану пристрасть, про яку раніше новому знайомому годі було сказати. Але для Самада не було нічого більш інтимного й більш значущого, ніж його кровне походження. Тому, коли вони обоє отак сиділи на священній землі, він міг говорити лише про те, що видавалося йому найвищою святинею. А могутній поклик крові, котра струмувала у ньому, та землі, яку кров його роду століттями зрошувала, спонукав його розповісти про свого прадіда. Отак Самад і заходився розказувати Арчі до болі забуту, запліснявілу, столітньої давнини історію про Мангала Панде.

— Отже, це був твій дід? — перепитав вражений Арчі, коли історію було розказано, а місяць визирнув з-за хмар. — Твій рідний дід?

— Не дід, а прадід.

— Ага, у цьому щось є. Знаєш, я пам’ятаю про все це ще зі школи — таки пам’ятаю — з історії колоній, котру нам читав містер Джагс. Лисий, лупатий, прикрий стариган — я маю на увазі того містера Джагса, а не твого діда. Ми мусили продовжувати відповідати урок, навіть коли він лупив нас лінійкою по руках… Ти чув, у армії солдати називають одне одного панде, якщо тільки хтось із них має хоч якусь схильність до бунту?.. Я ніколи не задумувався, звідки це… Панде був бунтівником, він не любив англійців і першим зробив постріл, з якого почалося повстання. Я пригадую, як про це говорили на уроці, так чітко, ніби чую удар дзвона. І це був твій рідний дід!

— Прадід.

— Так-так. У цьому точно щось є, хіба ні? — сказав Арчі й, закинувши руки за голову, ліг на спину, щоби бачити зорі. — Це ж сама історія струмує у твоїй крові. Заохочує тебе діяти, можу собі уявити. Бачиш, а моє прізвище Джонс. Це ніби «Сміт». Ми взагалі ніхто. Мій батько любив повторювати: «Ми прості гречкосії, хлопче, звичайні гречкосії». Ні, ну мене це ніколи особливо не хвилювало. Я, знаєш, все одно пишався своїм родом. Справжні англійці. Але ж у