Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

волоцюги залізли. Кость добре пам'ятав той день, коли востаннє бачив її господаря. Жарке літо, полудень, сонце виграє на мідних трубах духового оркестру, що грає Інтернаціонал. Директор сільськогосподарського технікуму, Тимофій Володимирович, у новенькій військовій формі із кубиками на петлицях, каже щось про фашистську Німеччину, яка віроломно напала, про товариша Сталіна та швидку перемогу. І ці дітваки під лемент матерів і скорботне мовчання батьків рушають колоною кудись до міста. Із них ніхто не повернувся... А на четвертий день потому в місто в'їхали перші німецькі мотоциклісти...

Бровко, якого добрий господар запустив на ніч у сіни, подивився на Костя сумними винуватими очима і, ніби вибачаючись, мляво махнув хвостом — виходити надвір за господарем він не мав жодного бажання. Кость побрів до сусідської хати навпростець, через замети. Про всяк випадок пересмикнув затвор і рішуче постукав у двері.

— Хто там? Забирайся, я стрілятиму,— почувся хрипкий голос із того боку дверей.

Кость притулився до стіни.

— Чого заліз до чужої хати? — спитав він.

— Це мій дім, забирайся.

Із того боку почулося рішуче клацання затвора.

— Тимофію Володимировичу, це ви?

— Так.

— Це Кость Пилипович, сусіда ваш.

Двері відчинилися. На порозі стояв Басюк, вірніше, тінь того Басюка, котрого знав Кость. Геть виснажена примара із запалими очима, загостреними вилицями, у пошарпаній та брудній формі совіцького лейтенанта. Дірчастий ствол його фінки дивився просто у живіт Костю. Врешті Басюк знесилено опустив зброю.

— Переночуйте сьогодні у нас, пане директоре, а завтра вже обживетеся в себе. У теплі, повечеряємо.

Басюк нарешті усміхнувся.

— Спокуслива пропозиція, това... тьху, пане Костю. Та я вже й не директор.

* * *

Зірвана з ліжка господиня швидко ладнала вечерю, Кость дістав фляжку самогону, і вони мовчки випили по стакану.

— Наш ешелон того ж дня вщент розбомбили німецькі літаки ще під Дубном. З усіх — може, десяток живими лишилися. А ті діти живцем згоріли — якийсь ідіот замкнув вагони, щоб не розбіглися... А мені ще довелося повоювати. Під Києвом потрапили в оточення. Безліч люду там полягло — цілий Південно-Західний фронт згинув через тих нездар. Три армії, мабуть, із півмільйона люду положили, тисячі танків та гармат німцю залишили. Із людей наших стільки років жили тягнули на те залізяччя, щоб потім лишити його на полях у перші тижні війни. А солдати... Не хотіли вони воювати... Зрештою, наприкінці того всього одного чорта на іншого вирішили поміняти, зброю кинули... Мабуть, за всю історію воєн такої ганьби ще не було.

А ті, що не хотіли здаватися, виходили через болота малими групами. Нас десять чоловік тоді було, та лише мені пощастило живим звідти вибратися. Хтось у болоті потонув, хтось на своїй міні підірвався, кількох убили в перестрілці з німцями. Спочатку хотів наздогнати своїх, та там рівно, як стіл, дороги німцями забиті — і вдень, і вночі сунуть, не ховаючись, із ввімкнутими фарами... Вони машинами їх наздогнати не можуть, куди вже мені?

Та зрештою, подумав, а що я їм тепер винен? Що живим у тій бійні залишився і не згинув у тих безнадійних трясовинах, куди вони нас загнали? Що мусив вужем вночі проповзати поміж німецьких чобіт через дурноверхих червоних генералів? Напевно, треба ж було пройти це пекло, щоб спала полуда з очей, щоб врешті побачити те, що усі довкола і так знали.

Німецька газета пішла на самокрутки, і в хаті завис сивий дим від міцного самосаду.

— А тут що робилося? — запитав Басюк.

— Теж нічого доброго. На початку ніби трохи легше стало, навіть технікум на якийсь час запрацював, та потім почали забирати хлопців до Німеччини на роботи, й усі розбіглися. Тепер німець лютує, людей розстрілюють, продрозкладку наложили, лебенсраум. Сидимо і гадаємо, чи сіяти навесні, чи ні, все одно нічого від того не залишиться.

— Теж невесело,— Басюк затягся самокруткою і крізь хмару сивого диму несподівано усміхнувся,— кого-кого, а вас зі зброєю не думав побачити. Подумати — вчитель ботаніки з пістолетом. Куди світ котиться?

Кость скосував погляд на жінку, яка люто на нього зиркнула з-за печі, та махнув рукою.

— Та те добро у сорок першому край шляху валялося, підібрав. Зрештою, ви, пане Тимоше, мало мене знали. Та й не варто тоді було. Я не вперше зброю в руках тримаю.

Кость знову налив, і вони випили.

— У вісімнадцятому, як розвалився Юго-Западний фронт — гадав, навоювався. Одне бажання було — відмитися від окопних вошей. Спалив тоді свій мундир поручника царської армії і пішов учителювати. Дивно, навіть у тому хаосі ще працювали школи. Просто люди на те все перестали зважати. Мінялися влади — часом двічі за день, жмути різних нічого не вартих грошей. Когось хапали і розстрілювали, когось мобілізовували, когось грабували. Однак я вважав, що мене це не повинно обходити і я мушу робити свою роботу.

Втім, і мене допекли до живого. Якось повертався я зі служби — сіє холодний осінній дощ, парасольку, як на біду, забувся вдома. А за той час власть знову змінилася — вулицями сунуть війська, місять багнюку солдати, зморені коні тягнуть гармати — не перечекаєш ті валки, щоб дорогу перейти. Змок, як цуцик. Аж тут — як Пилип із конопель — солдатик. Миршавенький, дрібний — карабінка більш за нього,