Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

було виживання, і з цього чистилища мені вдалося вирватися лише тоді, коли англійці почали формувати армію з полонених і висланих поляків під командуванням генерала Владислава Андерса.

Іран, Свята Земля, Єгипет... Я бачив ті піраміди. Був у пеклі Тобрука та Ель-Аламейні, штурмував монастир Монте-Касіно. Ці назви мало що кажуть тутешнім людям, а там було чимало українців. Наші мертві лежать скрізь — від африканських пісків до полярних морів. По закінченні війни переді мною відкрилося багато різних шляхів, та я вибрав найважчий — вирішив повернутися. На Україні лишилися мої рідні.

Мене не забрали у табори — напевно, тоді ще трохи побоювалися міжнародного розголосу і своїх колишніх союзників. Лише відібрали нагороди і документи. Але пильне око я відчував іще дуже довго. Матері невдовзі дозволили повернутися на Україну, але не на Західну. Там тоді йшла жорстока партизанська війна.

Повернувся з полону тато. Ми не бачили його дев'ять довгих років. Вісім років німецького offlag'y і рік совіцьких фільтраційних таборів. Почорнілий, схожий на тінь, він був у канадському однострої без погонів із нашитим червоним кленовим листком на рукаві й у важких військових черевиках[12]. Здавалося, що лише ці черевики і тримають його на грішній землі й не дають пориву вітру розвіяти тата, як те зів'яле листя, забрати його від нас назавжди... Тата не стало через два роки — він помер від сухот.

Однокласник Славко став одним із відомих повстанських командирів і закінчив життя на власній гранаті у лісовій криївці сорок сьомого року. Дивно — майже усі, хто тоді зустрічав освободителів хлібом-сіллю, були членами ОУН[13], більшість із них полягло сорок першого в тюрмі, скошені автоматними чергами просто у своїх камерах енкаведистами, що поспішали втекти від стрімко наступаючих німецьких військ.

Оленка загинула в сорок шостому на допиті у підвалі МҐБ. Вона була зв'язковою УПА. Мабуть, тоді вона вже не була тією наївною дівчинкою, поціновувачкою сентиментальних фільмів, а радше загартованим і незламним учасником українського резистансу, та все одно, я так і не зумів стати її Реттом Батлером чи хоча б Ешлі Вілксом, бо не зміг тоді, у вересні тридцять дев'ятого року, просто підійти і заговорити до неї.

Я повернувся до рідного міста у п'ятдесят третьому і не зустрів нікого з друзів чи просто знайомих. Їх усіх розвіяло злими вітрами...

Ніхто не сміє

Вітряною морозною ніччю стрімко мчала пара чалих коней, тихо шурхотіли полоззя саней по свіжому снігу.

— Вйо,— періщив батогом коней сивовусий літній дядько. Поруч із ним сидів молодий чоловік у кожусі.

— Не поспішайте, наздоженемо, ми ж утричі легші від них. Дайте їм від'їхати далі від села.

Та старий не зважав і гнав коней щодуху. За поворотом лісової дороги показалися інші сани, вже чутно було п'яне базікання. Ті, що їхали ними, були в доброму гуморі, і здається, вже допивали з горла пляшку горілки, котру пустили по колу.

— Куди ж ти стільки? Іншим лиши, діжко ти бездонна,— сердився фірман.

— Вистачить іще на тебе,— реготнув у відповідь інший.

— От злидень, аби понюхати залишив,— фірман допив до дна, обернувся щось додати — й укляк...

— А це що таке до дідька? Хлопці, стріляйте! — закричав він, зірвавши голос на вереск.

Та вони не встигли схопитися за зброю, як загриміла автоматна черга та кілька пістолетних пострілів. Один із коней спіткнувся, сани зупинилися. Двоє чоловіків підійшли до них. Старий похитав головою — добра рука у вас, пане директоре, всіх наповал.

Поранений кінь силувався звестись і косував на них вологим оксамитовим оком. Чоловік зітхнув, дістав пістолет і вистрілив тому у вухо.

— Прости мене, Господи. І вбивати гріх, і шкода, щоб мучився...

* * *

Голодним вовком завивав за вікном пронизливий вітер, що мів, крутив жорсткою сніжною крупою. Сон ніяк не йшов, і Кость вирішив почитати газету при тьмяному світлі гасової лампи. Суміш бензину та олії безбожно коптила — де тепер дістанеш той керосин? Він одяг окуляри. Все те саме: німецька армія веде переможний наступ проти більшовизму та світового жидівства... великий фюрер німецького народу сказав... Кость байдуже пробіг очима заголовки передовиць. Господи, які ж вони схожі із совіцькими! Ніби писала одна людина. Проте все це надсилалося з Рівного, а туди, либонь, із самого Берліна. Лише остання сторінка, про справи місцеві, друкувалася тут. Накази коменданта, прізвища заручників, списки розстріляних. Знову кілька знайомих... Кость відклав газету і несподівано побачив вогник у вікні сусідської хати. Що то за проява?

Він підвівся, накинув пальто.

— Костю, ти куди? — почувся сонний голос дружини.

— До вітру, спи собі,— відповів той і про всяк випадок дістав зі схованки і засунув до кишені пістолет, про існування якого не знала навіть жінка.

Та хата вже другий рік стояла пусткою. Мабуть, якісь