Андрій Хімко - Засвіти

І почалося небачене в дворі кошового. Сабрі зовсім відбився від господарювання за тими вправами з хлопцями, та й вони цілими днями мучили коней, билися на шаблях, стріляли з луків, арканили, копали підкопи в глинищах, повзали, аж Домна не встигала прати їм одяг. І Левко, і Іван помітно змарніли за цей час, ба навіть пес охляв коло них. Проте і успіхи були неабиякі: тепер буланий навіть через ворота в двір то одного з них, то другого вносив на собі.

Все було б добре, коли б хлопці не зачали по намові діда Ничипора щоденні бійки між собою та борюкання. Вони щодня верталися в синцях, особливо Івась, та подряпинах, бо бійка була справжньою і, що б там не було, мусила кінчатися подачею дружньої руки один одному на знак миру. В бійці тепер дозволялося навіть застосовувати підступність всіляку та хитрість, що розцінювалося і дідом Ничипором, і Сабрі як успіх, а не віроломство. Іванко часто повертався до того збитим, брудним і окривавленим, що в Домни аж серце заливалося сльозами від болю за хлопця. Не подобалося те і Катерині.

Вона не раз показувала тихо годованці і Сабрі, як хлопці крали для буланого в коморі овес додатково, доглядаючи коня по черзі. Дивувалася отим усім і Мотря, що навідувалася часом, а що вже мала Софійка тішилася та раділа, коли знала, що малий перемагав Левка у бійці, або коли хлопці те навмисне при ній демонстрували, то й слів не було. Навіть кошовий, що навідався погостити додому на Різдво і забрати з собою Левка, визнав, що хлопці дарма не гаяли часу. Він і битися при собі наказав хлопцям насправжки, чим геть засмутив Катерину і особливо Домну.

— Вчи всьому Івася як годиться,— наказував він на прощання Сабрі.— Виросте — в користь все те піде йому і тобі поміччю стане колись,— натякнув він багатозначно бранцеві. І бранця-татарина грів той натяк ще довго в Мерефі.

Весною, лежачи горілиць на свіжій траві, Сабрі оповідав Іванкові, що лежав поряд, про свою родину, про отари чужих овець, які він випасав, про дворічну службу і вправи в бея, потім — про отой фатальний напад на беззахисні села й хутори в Урусії, і тепер, як і раніше, він не жалкував, що так сталося з ним. Адже все одно жодного іншого виходу в нього, наймита, не було: не йти не міг, а пішов — має те, чого заслужив. Зате он як нудьгував він за горами й долинами рідними, за батьками.

— Пефне, вже й жифих немає, схинули мої ротичі,— скаржився мішаною татарською і українською мовами.— Шотирнадцять ше літ скоро...

— Живі вони... Куди б могли подітися? — співчував бранцеві Іванко.— Хто бідних грабуватиме?..

— Підних? — аж підвівся Сабрі, щоб глянути хлопцеві в лице.— Тільки підних і храбують...— І вкотре заходився розповідати, як порятував у Криму бранку Домну.

— Тобра тітка Томна, топра...

— А чого ж? Добра,— погодився Іванко.

— Вона ж топі — мати,— кинув він ніби між іншим.

— Що ти верзеш? — підвівся хлопець.— Яка мати?..

— Ферсеш, ферсеш,— перекривив його Сабрі, смикнувши віжками коней, що поволі тягли мажару.— Кашу, вона топі — мати!..

— Кажуть же, що Мотря мені мати... Хіба ти інше знаєш? — схопився і став на коліна перед лежачим Сабрі Іванко, розгублений і зненацька вражений та спантеличений отією новиною.

— Не снаю, не снаю,— ніби в мушлю поліз Сабрі, відмовляючись. А по мовчанці додав: — Ти мені трух-самімі, то кашу топі: Мотря не мати, а Томна — не снаю...

Мов пострілом вдарило Іванка оте, що почув. Серце так закалатало в грудях, що ніяк не міг утихомирити його. В лице ударив жар і розлився по всьому тілу.

Та тим не скінчилося спантеличення. Воно, як тенета, тримало хлопця, не даючи змоги виплутатися. Нуртувало в душі, ставило питання, і не було тому передиху й спочинку. Навіть слово «мати» стало відтепер не тим, звиклим з дитинства. «Так мати Мотря — не мати мені? — питався й пересвідчувався: а таки так, чи мати відпустила б до чужих? Хто ж мати?.. Яка вона?.. Де вона?..»

Замкнувшись ще більше, ніж досі, в собі, він щораз пильніше придивлявся тепер до тітки, фіксував у пам’яті її незвичайність у стосунках з ним, співставляв усе, що знав і бачив, і переконаніше приходив до висновку, що вона, тітка Домна, чимось дійсно рідна йому. «Чому ж не признає мене, коли так? Чому?!»

Вправи із Сабрі на якийсь час утратили цікавість. Навіть навчання з дідом Ничипором перестали захоплювати. Ходив засмучений і байдужий до всього.

Ті переміни не лишилися не поміченими Домною. Вона одразу завважила їх, намагалась розгадати, та, нічим не пояснивши, подумала, що син росте, а з ростом міняється і в характері. Дмитро, Івасиків батько, також був неговірким, надто в молоді літа...

А дні спливали, пролітали, мов змилені коні. Якось, проводжаючи додому Софійку, що тепер все частіше гостила в них, Іванко ніби ненароком заговорив про тітку Домну:

— Правда ж, тітка добра в нас?

— А то — ні? — здивовано подивилася та на брата.— Ніхто мені таких гостинців не дає, та й запаску ж ото подарувала яку, вишивати навчила трохи. Мати кажуть, що вона родичка нам,— щебетала та весело.— Тому й добра така...

— Соню! Чи то правда, що наші мати мені мати? — спитав раптово хлопець дівчину.

— Таке скажеш! — глянула