Андрій Хімко - Засвіти

красеня,— похитав він головою, подивившись на татарина.— Оце називається, хлопче, перешкода,— погладив він Івася по галові.— Тин, рів, яма, окіп, кущ, закриті ворота чи грузька річка-потічок — все то перешкоди, які мусить узяти справжній навчений козацький кінь, а з ним і вершник! — повчав він, не підозрюючи, з яким захопленням слухає його Іванко і що робиться при тому в серці Домни, що стояла невдалік. Вона по-своєму поцінювала хизування Корнія, порівнювала його з Дмитром. Навіть оцей буланий їй здався тепер подібним до тарпана, що його колись об’їжджав за хутором Дмитро.

— Гарно тут у вас, та мені вже пора. Кінь мій там не прив’язаний? — показав він на стайню і легенько свиснув. У відповідь на той свист почулося заливне іржання, а за ним, невдоволено мотаючи головою, зі стайні вийшов і потюпав прямо на господаря його кінь.

— Бувайте здорові і щасливі ще раз,— кинув він запитливий погляд на свою обраницю.— Не поминайте лихом...

— Щасливо їдь та не сумуй марно,— пішла за ним услід Домна.— Приїжджай.

— Буду,— заострожив вершник коня у воротях.— Неодмінно буду...

— Ну й їздить! От би мені так! — заздрісно похвалив гостя Івась.— Він і ще приїде, тітко?

— Їздив би, коли б твоя тітка того хотіла,— відповіла за Домну Орися, що підійшла в цю мить до них.— Чудна ти якась, посестро!..

— Долі, сестрице, й конем отим не об’їдеш,— попростувала в роздумі та розхвилюванні Домна до хати.

14.

Зразу після Чесного хреста в родині кошового відсвяткували радісну подію. На всю Мерефу гуло і співало Орисине весілля. Домна особливо його відчула, бо й господарювала, і першою дружкою в посестри була, і помагала стравницям так радісно і старанно, як ніколи досі. Подія ця покликала із Запорогів і кошового з Левчиком.

Домна, вважай, світа не бачила за роботою та наглядом, незчулася, як і проводжати та прощатися довелося. Вона чи то з заздрістю, чи то з журбою дивилася на посестру і, не знати чому, то плакала, то крізь сльози сміялася, а Орися відповідала їй тим же. Просто розірвати їх не можна було.

Як вивезли вже молоду з двору, розчулена приповіданнями дружок та старших, Домна засумувала, аж всім у вічі те кинулося, і довго потім той сум не лишав її чола. Правда, була й розрада, бо, від’їжджаючи, господар лишив на Катеринине прохання Левка, і в дворі та й на душі в Домни бували й веселі просвітки завдяки цьому, хоч вони і не заповнювали того куточка, що належав колись Оришці. Її від’їзд, наче поклик до чогось, стояв за двором привидом і нагадував про себе Домні постійно, дивився паморочливими Корнієвими очима їй в душу і терпляче, але вперто чекав свого часу, свого невідворотного звершення...

— ...Ти пролізь на череві до грядок не підіймаючись, тоді побачиш,— хвальковито переконував Іванка Левко тими штуками, що навчився на Січі протягом піврічного молодикування.

— А ти хіба пролізеш? — вдавав здивованого хлопець, підморгуючи Сабрі змовницьки.

— Я ще й не того там навчився,— хизувався молодик.— Навіть тебе дотягну туди, не підіймаючись. Мені не раз доводилося тягати й дорослих...

Знявши розшитого жупанця, він хвалькувато поплазував сухою травою до грядок. Іванко вирушив і собі слідом, час від часу вкладаючи Сірка, що не хотів повзти і плутався на весь зріст обіч.

Лише Сабрі стояв на місці, сумував, примиряв суперечки молодих побратимів, подавав знаки та команди.

— Бачиш, ти також зумієш, коли робитимеш по-моєму,— підсумував Левко старання Іванка.— Хочеш, то й на герці поб’ємося з тобою?

Іванко, що ледь терпів, щоб не похвалитися перед побратимом знаннями, приховав утіху, загадково переглянувшись із Сябрі, і ніби нехотя згодився:

— Як так хочеш, то попробую... на дерев’яних...

Сабрі забарно розставляв їх на певній відстані, тішачись своїми виучениками, був собі на умі щодо скромності Івася. А поєдинники споважніли, приглядливо обхопили один одного, примірялися, пробували, то наближаючись, то віддаляючись, підступно напасти один на одного.

— Той мек! Бий! — гукнув татарин Івасеві.— Гіт! Гіт! Іти! Лефко! — заохотив і того, хоч бачив, що він і сам уже захопився забавкою.

І ось шаблі схрестилися. Хлопці навперебій замахали ними, закружляли один коло одного, аж пес з незвичності та несподіванки кілька разів гавкнув на радощах; Левкова шабля вправно опускалася над Івасем, що все ще лише боронився, натрапляла на супротив, і Кошовенко скоро відчув, хоч і не подав знаку, що Івась тепер уже не той, яким був півроку тому... Зовсім не той...

— Биш! Биш! — під’юджував Сабрі, присідаючи до землі та заглядаючи з боків, щоб краще бачити поєдинок.— Биш! —, кричав він на вже упрілих і захеканих хлопців.— Биш, Іфанку, биш! — радів він отим градом ударів меншого, від яких Левко ледве встигав відбиватися.— Биш!..

Вже кілька разів старшому вдалося зачепити шаблею меншого, але й менший не лишився в боргу, нанісши удар в плече, аж Левко розгубився з несподіванки. Він напружував усі сили, щоб витримати отой Івасів град, кинутий на нього без зупинок.

— Здаюся!.. Здаюся ж! — ніби жартома, але з досадою в голосі вигукнув Левко.— Ти молодчина, вивчив, бачу, ту штуку вже,— захекано підійшов він до побратима.— І на конях вправляєтесь? — подивився він на вдоволеного Сабрі.— Тепер і я з вами повправляюся тут.