Ганна Хома - Терези

проситися, щоб я його підвезла. Ну я й підвезла, мені що, а він заснув у мене в машині, довелося його ще й у хату заводити, допомагати куртку зняти і кросівки, бо був геть ніякий. І уявляєш, я його до дивана підводжу, а він давай мене мацати, каже, згадаємо минуле, ніхто не дізнається, то я його штурхнула з усієї сили та й вибігла геть. Уявляєш, який засранець! Син мєнта – і цим все сказано. Навіть їхня мама не витримала і поїхала від них. Уже рік, як за кордоном сидить, вона все тримала у своїх руках, вони тепер геть опустилися без неї. Коли ми з ним розійшлися, я наче на світ народилася. Грати роль його матусі й відбиватися від усіх його подружок – ні, дякую, я вже сита цим по зав’язку!

Марта здмухує з чола рівно підрізану гривку і накриває її долоню своєю. На зап’ястку красуються зо п’ять тоненьких браслетів, на шиї – товста золота змійка, на тілі – обтисла сукня з квітковим принтом. Така вже вона є: яскрава, блискуча, сонячна…

Олеся розуміє, що знову намагається сховатися від правди…

– Тобі дуже пощастило, що ти вибралася з цього всього. Пообіцяй, подруго, що зателефонуєш мені, якщо знову когось підозрілого під під’їздом побачиш… не можна мені було вас самих залишати, але я подумала, що ти хочеш… що ти б хотіла з ним побачитись, і не стала робити зайвих рухів. Ой, Олесю, якби я знала, що з тобою таке трапиться, я б вас не залишила наодинці! Ніколи! Хочеш, зателефоную йому і скажу, що ти…

– Ні, не треба, я… я ще трохи подумаю над цим всім…

– Ох, подруго, ти забагато думаєш, я завжди тобі це казала. Треба діяти!

– Я знаю.

Літо прийшло в гості до зими і потроху розтопило кучугури…

Розділ восьмий
Понеділок, 09 червня, 02:37

Забравши від мене пляшку, з якої я встигла зробити добрячий ковток, він знову нахиляється до мене, вслухаючись у те, що я кажу. Перепитує, хмуриться, тоді випростовується і кричить на мене. Розмахує руками і кричить, я накриваюся ковдрою з головою – але від цього стає тільки гірше.

Вхідні двері грюкають – і нарешті все стихає.

Я чекаю якийсь час, тоді відкидаю ковдру, сідаю, відпиваю ще трохи розчину ортофосфорної кислоти, витираю рукавом підборіддя і шукаю потрібний мені контакт у телефоні.

Якщо я щось задумала, мене майже неможливо відмовити від цього.

1

Потяг мчав на шаленій швидкості. Олеся перебігала з вагона у вагон, але орк не відставав. Зчеплення між вагонами ходило ходуном під її ногами, двері хряскали об стіни тамбурів, порожні полиці відлунювали армагеддоном, і кінця краю цьому потягу не було. Потягу з двома пасажирами без квитків…

Стукіт коліс злився зі стукотом її серця, коли орк наздогнав її.

– Ха! Не втечеш, с…ка!

Вона обернулася. Гігант з червоними очима тримав у ручищах закривавлений шампур, а його вишкірені зуби нагадали їй комедійний фільм «Маска». З тією різницею, що тут комедією навіть не пахло. Обличчя його вона ніяк не могла роздивитися.

Шарпнула на себе двері потяга. Завжди хотіла перевірити, чи відчиняються вони під час руху. Перевірила – відчиняються.

За дверима було темно і страшно. Чорний карпатський ліс біг впритул до самої колії, заглядаючи своїми бездонними очиськами прямісінько їй у душу.

– Куди?! – заревів позаду орк.

Олеся різко відсахнулася, і величезне тіло пролетіло повз неї, зникаючи у густій темряві за поворотом. Вона полегшено зітхнула, відпустила поруччя, і в ту ж мить у дверях тамбура з’явилася ще одна фігура. Олеся позадкувала, її нога зісковзнула зі сходинки вниз, мить польоту – і вона здригнулася від удару об землю. І розплющила очі.

…Нічого у її снах не міняється. Так само як нічого не змінюється наяву. Вона лежить на ліжку і дивиться у стелю. Таблеток немає. Лешека немає. Відповідей немає.

2

– Що з твоєю машиною?

Тато, як завжди, підійшов непомітно.

– Вона більше не моя.

– А з грішми ти що зробив?

– Поклав на депозит.

– Тобі потрібні гроші? Чому ти не казав?

– Усім потрібні гроші. Я трохи відпочину, йду сьогодні у нічну зміну.

– Мама телефонувала. У тебе щось із мобільним?

– Глючить. Я подзвоню їй. Пізніше.

Треба відновити номер телефону… якось при нагоді.

Максим спустився у гараж, увімкнув комп і знову переглянув відео, яке вже набило йому оскому. Знову сподіваючись щось таки знайти!

Звичайний день фірми «Конвалія». Чому саме в цей день щось мало статися? А чому ні?

Махнув рукою. Марно. Не вистачало потрібної бази даних.

Тато міг би йому допомогти, але… Батьки часто сварилися через нього. Тато кричав, що вона виховує дівчинку, що справжні чоловіки не тримаються за мамині спідниці, що їхньому сину потрібно навчитися чоловічої манери поведінки, а вона все псує.

Тому для виховання справжнього чоловіка тато брав його до себе на роботу.

Навіть зараз Максим не міг зрозуміти, що хорошого було в місці, куди приводили чоловіків і жінок, які кричали, матюкалися, кашляли, плювалися, співали п’яними голосами, а працівники, у свою чергу, реготали з несмішних анекдотів, курили дешеві цигарки, пили, майже не закусуючи, фамільярно плескали його щоразу, як стрічали, по плечу, одягалися без натяку на моду і вишуканість, наче добре одягатися було поганим тоном, і безкінечно травили нецікаві байки про своє життя-буття…

Ловили людей і садили їх до «мавп’ятника». Працювали в обшарпаних кабінетах, ходили обшарпаними коридорами, обмежували свою і чужу свободу обшарпаними стінами і заґратованими вікнами, хоча мали і гроші, і машини. І наче схожі на мєнтів із серіалів, але зовсім інакші. І абсолютно далекі від звичного йому середовища.

Кожного разу у кімнаті відпочинку Максим сідав поблизу вікна і намагався поменше вступати у розмови з татовими співробітниками. Аж поки один із оперів не підійшов якось до нього і не спитав:

– Нудьгуєш? – І не чекаючи відповіді, продовжив: – А я на твоєму місці навчився б за цей час дечого корисного, чого не вчать у школах. Дивись…

І він показав йому ази своєї науки. А за місяць спостережень Максим став би відмінником з цієї науки, якби хтось надумав влаштувати йому іспит. І тато помітив, що ходити з ним на роботу для малого стало вже не так нестерпно.

– Кажуть, ти знайшов собі серед наших приятеля?

– Ти злишся?

– Чому ти так вважаєш?

– Усі батьки зляться, коли діти виростають і стають незалежними.

– Незалежними? – тато розсміявся. – Тобі тільки чотирнадцять років!

– Ну то