Рімантас Кміт - Хроніки Південного

стирчати десь на висілках. Треба було рухатися вбік до англійців, Нової Зеландії і Лому. Тому у вільний час я через дах стодоли кóпав обшарпаного м’яча, якого колись поцупив на тренуванні. Кóпну його так високо, щоб він летів над дахом стільки часу, щоб я встиг оббігти стодолу з іншого боку і спіймати його. Це для мене було серйозним викликом, може, тільки кілька разів вдалося наблизитися до бажаного результату.

Зазвичай я кóпав м’яч в уявний аут, тільки ніхто мені звідти не передавав його назад, бо я, крім Лому, не знав більше ніяких зірок регбі, тому доводилось бігти самому і забирати м’яч. Коли грав регбі, я не мав перед очима жодного кумира, не було кого мавпувати, треба було вчитися тільки в тренера і самому вигадувати різні трюки. По ящику регбі не показували, а газети писали лише про змагання, де ми самі й грали.

Бігати крос часу не було. Я махав вилами, перекидаючи сіно. Спочатку перевертаєш, тоді носиш до скирти, потім складаєш на віз, ідеш з ним два-три кілометри, знову викидаєш. А ввечері після заходу сонця — в річку Дубісу митися. А туди теж півтора — два кілометри. Покупався, а потім назад угору, і знову весь зіпрілий. А сіно косили на узбережжі річки, куди трактором не доїдеш, бо схил крутий, стоїш як на даху, віз перекошений, бігаєш з вилами туди-сюди, донизу — догори і ганяєш від себе ґедзів безперестанку. Я затуляв очі й намагався згадати, як виснажливо тренувався Рокі. І це допомагало. А як інакше це все витримати? Йдеш, двома руками несеш вила, а два ґедзі тобі впилися у спину.

Якщо вдавалося пошлангувати від роботи і не було настрою бігати за м’ячем або книжки читати, тоді йшов до ставка, намагаючись не занедбати навичок з математики. Хоча я сам на мілині, але все одно обмірковую, що доброго вийшло б, коли вкласти, наприклад, п’ятдесят літів. Уявімо, що Акціонерний інноваційний дає 70 відсотків річних, за умови, що кладеш на три місяці. А якщо на рік — дев’яносто. Тоді через рік маємо дев’яносто п’ять. Малувато. Якщо покладеш сто, то через рік — сто дев’яносто. А скільки це виходить у баксах? Немає навіть п’ятдесяти. Страшно довго бабки накопичуються у тих банках. Хоча ризику немає, але все одно дуже довго. Тому то й залишалось, що чіпляти на стодолі магнітофон і підспівувати за «Дюною»: «Рости, рости, моя могучая копилка / Мне наполнять её не лень / Мой капитал в надёжных банках и в бутылках». Я трошки підпаяв мікросхему, і звичайний магнітофон лунав ген далеко, доки батарейки не сідали. Тоді починав тягнути касету, проте можна зробити тихіше, дати йому відпочити, а потім — ще слухати. Хоча голоси звучать дзвінкіше, але в голові все звучить правильно.

14

Я вирвався з села до вересня! Сказав, що неймовірно важливий турнір, і всі повчання типу «обійдуться й без тебе» не спрацювали.

Коли повернувся, зустрів у дворі Едиту.

— Приходь до мене післязавтра на день народження…

— У мене завтра змагання, тому якщо буду живим, — відповів я, щоб вона скоріше відчепилась.

Змагання були, як і все після літніх канікул. Тримав м’яч в руках ніби уперше, рухи у всіх, мов у робокопів. Ніхто серйозно ці змагання не сприймав. Ми грали з командою з міста Плунге. Та звідки там можуть бути регбісти, якщо їхній майданчик схожий на луку, на якому ми сіно косимо — відразу за воротами крутий схил, мов для пасовища гірських кіз.

Усім відомо, що влітку ніхто не тренується. Тому різні невдахи намагаються натиснути і забрати корону в лідерів. Усе виглядало кумедно. Ми заробили 60 очок, і ніхто з наших не зробив більше одного заносу, окрім мене. А про що говорить ця статистика? А про те, що хто не лінувався, той тепер біжить у залікову зону команди Плунге. А що статистика каже про мене, якщо я туди біжу, і не вперше. А те, що гра з Плунге була для мене доброю нагодою показати, що я можу грати у команді дорослих чоловіків, і сам уже не дитина. І не даремно я ціле літо носився з обшарпаним м’ячем.

На початку змагань здалося, наче нас щойно підняли, але ще не розбудили. Тому мій перший запуск м’яча, нібито знову над дахом стодоли, змусив усіх витріщити очі. М’яч повисів над спинами всіх гравців, проте коли я підбіг до місця його приземлення, він уже опинився в руках захисника. На селі я сам був тим захисником, однак тут гра відбувалась реально, а не в моїй голові. Хоча багато хто саме так і подумав. Питання тренера: «Що ти тут виробляєш?» — прозвучало переконливо, і всі отримали можливість поміркувати над тим, що ми зібралися сюди не на пікнік з нагоди проводів літа.

Для наступного такого запуску м’яча я дочекався кращої нагоди. Ми набрали вже майже тридцять очок. Я отримав м’яч не тому, що був у хорошій позиції, а тільки через те, що ніхто не мав жодної ідеї, як далі з ним поводитися. Команда Плунге в захисті паше старанно, але на любительському рівні. Тепер вони намагалися подвоїти захист, проте за їхніми спинами могли безтурботно пастися корови. Ось туди я й «завішав» м’яча. Більшість встигла лише обернутися і з піднятими бровами провести мене поглядом. Наші спочатку теж завмерли, але коли м’яч приземлився просто до моїх рук, і мені відкрився вільний шлях до залікового поля, всі одночасно вишкірилися.

Очевидно, що ми грали на розслабоні, журналісти це називають індивідуальними діями. А хто би краще грав після канікул, та ще й проти дворової команди.

Корочє, тренер побурчав, але що тут скажеш, коли перемогли з таким результатом? Тому ми їдемо до міста Пакруоїс на фінал — грати з паневежською командою.

Ми перемогли з рахунком 60: 6, а місцева газета написала статтю «Чи отримає «Вайрас» десятий раз переможний кубок?». Для газети чомусь це було не очевидно. Вони написали, що наш захист поганий, хоча Плунге не зробили жодного заносу, тільки влучили пару штрафних ударів. Журналіст пише: «Залишилось декілька днів до фінальної гри з паневєжськими «Гілєнай». Чи зможе «Вайрас» 10-й раз виграти кубок?». Немовби кубок нам треба отримати за ті декілька днів ще до фіналу. А що тоді будемо робити у фіналі? Але головне — там