Іванна Боразан - Ігри долі

— Перестань, — трохи грубо сказав Андрій до Марії, звільняючись від її обіймів, — перестань ридати і скажи, що трапилося, а то я вже не витримую.

— Андрійку, Андрійку, — ледве мовила Марія, — я … я не знаю. Я лишень вийшла на хвилину до магазину за продуктами. Приходжу додому, а тут… — гіркі ридання поглинули її слова.

— Чому? За що? Як? — кричав Андрій. Детектив намагався його заспокоїти і уберегти Марію, забираючи її від нього, бо найгірші сподівання Андрія справдилися, він свою сестру «тріс, як грушку», вимагаючи відповідей на свої питання, але потрясіння від трагедії і сльози, які не переставали литися не давали їй і слова сказати. Та що там сказати, вона й сама не знала. Звідки їй знати відповіді на його запитання. Вона знає не більше за нього, і тому їй залишалося тільки тихенько схлипувати.

— Що ж тут робиться? Скажіть хто-небудь, що сталося? Як це сталося? За що? — кричав і плакав Андрій.

Він опустився на підлогу, закрив руками обличчя і ридав, як ніколи в житті. Ніколи в житті він не відчував такого спустошення, такого мертвого стану. Він помер, помер разом зі своєю сім’єю, душі вже його немає. А тілесна оболонка — а їй не довго лишилося ще бродити по Землі…

Отямився Андрій уже на лікарняному ліжку. Кругом було тихо. Він хотів підвестися, та йому щось заважало. Це була крапельниця, яку під’єднали до його руки і яка сковувала його рухи, тому недовго думаючи, він витягнув голку з вени, що спричинило невеличку кровотечу. Та його це не хвилювало. Що ця біль, що ця рана, коли його сім’я «потопала» у власній крові. «Стоп. А можливо, це був просто сон, поганий сон, але сон. Це ж треба такому наснитися. І зараз в ці двері зайде його дружина з маленькими діточками, і все буде так, як було, а сон з часом забудеться», — так думав Андрій, заспокоюючи себе, та щось йому підказувало, що все- таки це правда, відчуття були надто реальні, і ця пустота, яка не покидає його тіло, багато про що говорила.

Коли Андрій зібрався вставати з ліжка, до нього в палату зайшла його сестра, а слідом за нею, якийсь чоловік, з вигляду знайомий, але він ніяк не міг пригадати, де вони бачилися. Та одного погляду на сестру вистачило для того, щоб зрозуміти, що сон, який він думав, що йому наснився, насправді — це дійсність. Підсвідомо Андрій знав це, але ніяк не хотів у це вірити, а тепер навіть сумнівів не лишилося — вони мертві, його найдорожчі люди мертві. Правда важким тягарем лягла на його плечі, які поникли, як у дев’яностолітнього старця, та й сам він за цю ніч постарів на десять років. Очі червоні від сліз, обличчя осунене, стомлене, у темному волоссі з’явилася сивина. Та й дивився він понуро, відсутньо, наче живий мрець. Його вигляд дуже налякав Марію, хоча вона краще не виглядала. Стомлена, вона ледь стояла на ногах.

Марія провела цілу ніч в лікарні біля Андрія. Лише коли побачила, що він мирно спить і не прокинеться аж до ранку, принаймні так запевняли її лікарі (вони увели таку дозу заспокійливого, що могли б усипити коня), сестра відправилася у сусідню, відведену для неї, палату відпочивати. Вона відмовилася приймати снодійне, хоча й знала, що самостійно не засне. Тіла з будинку забрали для експертизи. Але щойно закриє очі, вона бачить жахливу картину вбивства. Тіла рідних усі у крові з ножовими пораненнями на грудях лежать нерухомо на підлозі їхньої вітальні. Вона до кожного підходить, цілує їхні холодні обличчя і плаче, але плач не може повернути їх до життя. Якби це стало можливим, вона б виплакала усі сльози, щоб їх оживити, ба більше, вона б віддала своє власне життя, лиш би це воскресило їх. Тут вона підходить до Олени, піднімає її голову, цілує її холодне, бліде чоло, сльози капають з її очей, падають на обличчя Олени і перетворюються на лід. Це дуже дивує Марію. «Хіба таке можливе», — пронеслося у її думках. Вона уважно вдивляється у риси обличчя, прагнучи дізнатися причину цього явища, а заодно їх запам’ятати. Аж тут Олена відкриває свої очі, але то вже не її очі, її були тепло-голубі такі, як літнє неба, а ці — скляні, холодні, як лід, ці очі не зводять погляду від Марії, наводячи у неї моторошні відчуття, погляд докори, а тут ще й бліді уста Олени промовляють до неї: «Чому не уберегла? Це твоя вина». У цьому голосі чулося стільки жалю, стільки докору, а ще ці очі, які дивляться на тебе, ніби хочуть забрати твою душу. Марія хоче переконати Олену, що то не її вина, ну у чому ж вона винна? Але не робить цього, можливо, Олені видніше, можливо, вона щось не так зробила, можливо, насправді це і є її вина.

А кругом піднявся такий шум, хтось так несамовито кричав. І у цьому крикові чулося стільки жалю, стільки образи, що аж серце розривалося, але не видно, хто кричить. Марія озирається по кімнаті, але нікого не бачить. Хто ж кричить? А ще починає її трясти, мов в лихоманці, і вона не може це зупинити. Вона дивиться на Олену з німим запитанням в очах, але вже бачить її нерухому, з заплющеними очима і німу. Марія акуратно поклала голову Олени на підлогу, якомога ніжніше, як це тільки можливо, коли тобою трясе і ти не можеш навіть контролювати свого тіла. Та тут сталося майже неможливе, хтось силоміць, хтось невидимий, відтягає її від мертвих тіл.

Марія розплющила очі і побачила білу стелю лікарняної палати, світло сліпило її очі, змушуючи знову їх закрити. Але вона не хотіла знову закривати їх, бо знову засне і буде бачити страшні сни. Краще вже реальність, ніж бачити уві сні докір у очах Олени. Кругом неї всі метушаться, своїм криком вона переполошила півлікарні. Тим самим криком, який чувся їй уві