Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

у лоні. На пострах одним жінкам і на поговір іншим. Навіть побачила себе, заголену, замучену, під шатристим кущем серед кропиви; в труні на подвір’ї будинку; в церкві, де священик отець Нестор від імені Бога жалує її душу, змалку позначену на поталу, і кропить свяченою водою її знівечене тіло; на піщаному пагорбі (там новий цвинтар), де нічого не росте, крім чортополоху, й навіть під землею — розм’яклу, поточену хробаками… Міцно змружила очі й оцупіла.

— Лежить, як здоха муха, — вдоволено відзначив той, що тримав її за шию і затуляв рот. Писклявий голос, кощава п’ятірня, що відгонила якоюсь «хімією», «пивний», з гнилизною подих…

— А я люблю, щоб брикалася, — давлячись слиною, пробулькав той, що роздягав її. — Я тоді таку охоту дістаю, наче не одну…, а всіх разом…

— Ша! — розсуваючи їй ноги, владно гарикнув перший, якого запрошували на «бенкет», і рвучко ввійшов у неї.

«Сильний. Шкірянка. Недешеві парфуми…» — застогнавши, подумала Рося і забулася, але тільки на мить, бо ґвалтівник ляснув її по обличчю:

— Ворушися, курво! Лови кайф!

«Це тільки сон, Росю!» — голосом бабці сказала вона собі й, щоб не лютити бандита, покірливо засіпалася під ним — жарким, важезним, і маленький, надчутливий вузлик у сонячному сплетінні перестав реєструвати сплески її страху, а заходився рахувати заласні рики й болісні зойки.

Він мучив її найдовше, позаяк був міцним, жадібним і напрактикованим — то розпалював своє пожадання, то погамовував, а то й розслаблено завмирав на ній (учіться, запортки!) А що робили в той час інші, вона не знала, бо так і не розплющила віч — боялася, що побачить над собою не людські обличчя, а вовчі пащеки чи фосфоричні, не цьогосвітні пики блудів, і помре від жаху.

Ті двоє справді показали себе «запортками» — може, перегоріли, тупцюючи в черзі, а може, споглядаючи, як «бенкетує» «вчитель», пускали не лише слину. Надто третій, найсмердючіший, і, вочевидь, наймолодший — гієна при крупному хижакові. Впав на неї — легкий, мов урна для паперів, й одразу…

— Шефе, можна, я її придушу, закінчуючи? Це мене страх як заводить!

— Ні! — відповів той. — На цей раз обійдемося без…

— А якщо побіжить у ментівку?

— Може й побігти, — підтримав його той, що роздягав її. — Такі як ця, тихенькі, зазвичай найпімстливіші.

— Дурні ви! — презирливо процідив шеф. — Це туристка побігла б. А тутешні баби бояться поговору дужче, ніж ґвалту. — І копнув її в бік: — Правда, мухо?

Смердюх справився хутчіш за всіх. Пом’яв їй груди, хвильку пошарпався і, завивши на весь парк, відвалився.

— Вставай! — бридливо гримнув на нього шеф. — Відлежишся вдома! — І до неї: — А ти лізь під кущ і сиди там півгодини!

— Ліпше годину! — просичав їй у вухо смердюх. — І мовчком, бо якщо почую писк, повернуся і розчавлю, як жабу!

Й потягся за приятелями, яких уже поглинув морок. А Рося, подумавши: «Слава Богу, що не вбили!» — зосталася лежати горизнак, лише накрила стегна спідницею. І розпозіхалася. З полегшенням видихнула разом із заміазмованим, згірклим повітрям страх, біль, утому й відчула, що тіло її мало-помалу розвільнюється, м’якшає, прагне руху.

Може, підвестися й побігти, всупереч забороні, у відділок міліції? Він близько, на сусідній вулиці. Там її довго допитуватимуть, накажуть описати (з подробицями), що вони чинили з нею, що казали. Далі відвезуть у лікарню на обстеження й лише по тому відкриють справу й почнуть розшукувати їх — безіменних, безликих. Це в кращому випадку. А в гіршому — порахують, що вона, п’яненька, сама підклалася. Але навіть якщо й розшукуватимуть, то навряд чи знайдуть, бо це не якісь там обкурені пуцьвірінки, а хижаки, які вже скуштували крові. Впевнені, обачні падлюки, котрі вже не одну…, проте не спіймалися.

В гіршому випадку, щоб не відкривати справу, їй порадять забути про нічний «інцидент», а в кращому — відвезуть, принижену, виморену, додому на міліцейській автівці, а завтра все місто базікатиме про… Модест зречеться її. Бількевич, хоч і добрий чоловік, але навряд чи згодиться, щоб на комунпослугах сиділа зґвалтована особа, на яку втріщатимуться клієнти. А потім, якщо їх спіймають, доведеться свідчити в суді. Хтось, напевно, пожаліє її, а хтось скаже: «Сама напросилася, а тепер через неї, необачну, трьох молодих, здорових чоловіків на роки кинуть за грати». Після такого ганьбовища доведеться або повіситися, або податися з міста. Причому, якнайдалі, щоб ґвалтівники, відбувши кару, не знайшли її і не помстилися.

Той, що в шкірянці, мовив правду: тутешні жінки бояться неслави дужче, ніж зґвалтування. Бояться чоловіків, які поруч, і без того озлоблених безробіттям і злиднями, а тут ще й дорога половина дозволила, щоб її «взули» якісь бандити замість того, щоб удуситися і таким робом підтвердити свою порядність і прославити чоловіка. Бояться тих, що поїхали на заробітки і можуть не повернутися… Бояться свекрушок, які до смерті потикуватимуть їм ганьбою. Бояться «праведних» сусідок. Бояться дітей і за дітей, бо й на них ляже тінь. А раз так, значить, можна безкарно ґвалтувати їх щовечора, а то й декілька разів на день, бо вони швидше язики собі повідкушують, ніж признаються.

«І я така, як вони. Я також нікому не признаюся», — вирішила Рося і замість того, щоб підвестися, згорнулася тугим клубочком і заснула…

Отямилася від жалких поцілунків кропиви аж під кущем: схоже, повзла уві сні з загидженого місця в чисте, допоки не уткнулася обличчям у кропивник. Потерла ніс, поскородила холодними пальцями щемке чоло й, рачкуючи від куща, подумала:

«Цікаво, що сказали б Софійка, Галюня, Бількевич, аби побачили мене… ось таку?» — й знагла відчула: все, що досі млоїло їй серце, втратило і пал, і сенс. Скімлило тіло, заверталася голова, мучила спрага, але, попри це, вона почувала себе на диво легкою, майже невагомою, наче пір’їна, що впала не на землю, а на хмаринку, що пливе з мороку туди, де народжується ранок. І нема на ній, білосніжній, жодної чорної цятки, жодного гріха.

Згадала маму, яка померла у в’язниці, куди потрапила за те, що п’яною вбила