Сергій Вікторович Жадан - Ворошиловград

Ольга почала розповідати про якісь їхні справи, про спільних знайомих, про ситуацію на ринках та біржові операції, а я тим часом розглядав старого. Виглядав Гнат Юрович бадьоро, був рухливий і озирався довкола з ленінською лукавинкою в очах. Мав щедру лисину, приправлену сивими припалими кучерями, обличчям йому кошлатились грізні брови, ніс був гачкуватий, і коли Гнат Юрович говорив, то десь у районі черепної коробки хижо поскрипувала вставна щелепа. Одягнений був у коричневий офіційний костюм, на вилогах піджака прикручені були значки передовика та учасника якихось профспілкових конференцій. У костюмі, під яким виднілась білосніжна накрохмалена сорочка, Гнат Юрович і лежав на розстеленому ліжку. На ногах у нього стриміли гумові пляжні капці, які дещо контрастували зі значками передовика. Зі значками і в коричневому костюмі схожий був на письменника Вільяма Бероуза, якого прийняли до лав Спілки письменників. Поруч із директором, на синьому, грубо пофарбованому табуреті сиділа велика цицькаста санітарка, яку Гнат Юрович називав Наташею і над якою він відверто знущався, не соромлячись стороннього ока. Наташа, втім, чітко дотримувалась партійної субординації, терпляче подавала Гнату Юровичу його ром у залізній кружці, набивала тютюном срібний кальян, зганяла з голомозого черепа метеликів, розтирала якимись французькими парфумами старечі ноги і забирала у нього з рук порнографічні журнали. І все це без жодного слова, навіть не дивлячись у наш бік. У палаті було ще два пасажира. Один лежав напроти Гната Юровича, був товстий і весь час задихався. Мав банькаті очі і дивився на свого почесного сусіда заскочено, ніби охуїваючи від його нахабства та безкарності. Одягнений був скромно — в смугасту лікарняну піжаму й теплі гетри. Тримав у руках газету, з-під якої час від часу боязко, втім, зацікавлено, озирав Наташу.

Третій мешканець палати лежав ближче до дверей, жодних ознак життєдіяльності не подавав і, здавалося, загалом уже помер. За запахом я навіть міг припустити, що смерть настала днів зо три тому. Втім, я міг і помилятись.

Коридором тим часом чулись скрадливі кроки й підозрілі шепоти, хтось зупинявся під дверима і завмирав, намагаючись розчути нашу розмову. Загалом, від самого початку, щойно опинився в стінах санаторію, почувався я вкрай насторожено, бажаючи щонайскоріше вирватись на волю з цього крематорію.

Ольга все намагалась перевести розмову на наші проблеми. Скаржилась старому на наїзди з боку кукурудзяників, оповідала про старих іспанок та корумпованість в ешелонах влади. Проте Гнат Юрович кожного разу з'їжджав із теми, роблячи вигляд, що не розчув чи недозрозумів сказаного, пив свій піратський ром, боляче щипав Наташу і закидався якимись колесами, від яких очі його ставали радісними й рожевими, мов у пса на поганій фотокартці.

— Гнате Юровичу, — зрештою не витримала Ольга. — Я вас дуже прошу. Зробіть це для мене.

— Для тебе? — здивовано подивився на неї старий. — Але ж це не тобі потрібно, а ось йому, — показав він на мене. — Бізнесмену.

— Так, Гнате Юровичу, — я поспішив щось сказати. — Я теж вас прошу.

— Якого чорта? — старий, схоже, свідомо провокував мене. — Що ти просиш, внучку?

— Гнате Юровичу, — я підійшов ближче. — Ви ж знаєте мого брата.

— Ну і що? — старий був незворушний. Ольга у відчаї стискала губи. Наташа непомітно відставила вбік кружку з ромом.

— Я подумав, — продовжив я, — раз уже ви працювали з братом, може, ви й мені допоможете.

— Чому я маю тобі допомагати, внучку? — Гнат Юрович дістав із кишені піджака старі окуляри в роговій оправі, натягнув їх на носа й уважно мене обдивився.

— Ну, ми все-таки в одному бізнесі.

— Це ти в бізнесі, внучку, — перебив мене старий, — ти.

А я на відповідальній посаді. Розумієш?

— Розумію.

— Я, щоб ти знав, пенсіонер республіканського значення. І я на партійній роботі з 52-го року, ти розумієш, що це значить?

— Приблизно.

— А ти говориш — у бізнесі, — заспокоївся старий, раптом вихопив із-під Наташі кружку з ромом і вилив його собі межи вставні щелепи. Після чого задоволено відкинувся на подушки й розслаблено подивився на Ольгу.

Я зрозумів, що справи складаються не на мою користь.

Потрібно було щось робити.

— Гнате Юровичу, — підійшовши, сів до старого на постіль. Той не чекав такого поводження й боязко підібрав ноги. — Дозвольте мені сказати, всього п'ять хвилин, добре?

— Ну-ну, — старий відсунувся до стінки, притискаючи до грудей порожню кружку.

— Можна мені ковток? — я потягнувся за кружкою. Гнат Юрович ураз якось обм'як і покірно віддав мені посудину. — Налийте трішки, — я простягнув кружку Наташі. Та запитально глянула на старого, але налила-таки в кружку з темної пляшки. Я випив усе одним ковтком. Ром став у горлі, мов клубок волосся, я важко ковтнув і заговорив, довірливо схиляючись до старого. — Гнате Юровичу, дайте я вам скажу, і потім ми підемо. Ви знаєте, я справді не дуже давно в бізнесі. Ну, себто на цій відповідальній посаді. І стажу в мене жодного, якщо говорити відверто.

За великим рахунком, не можу навіть сказати, що мені ця робота подобається. Весь цей бензин, він же токсичний, ви ж самі знаєте, правда? Тому до чого я веду? Якби справа була лише в мені, я би давно все це кинув і поїхав би звідси куди подалі, ви розумієте?

Старий затряс головою.

— Але якось так сталося, що справа не лише в мені і, так чи інакше, потрібно тепер усе це розгрібати. Тому що так чи інакше, йдеться не лише про мене. Йдеться про якісь важливі речі, важливість яких я для себе, можливо, ще не до кінця розумію, але ось дивлюсь на вас, Гнате Юровичу, і відчуваю, що є в цьому щось таке, від чого не можна просто так відмовитись.

Гнат Юрович глухо клацнув щелепами.

— Розумію, що я вам, скоріш за все, не подобаюсь, більше того, можу зрозуміти, якщо захочу, звісно, причини цієї вашої дурнуватої, Гнате Юровичу, настороженості — я не в бізнесі, не маю досвіду, ви мене взагалі не знаєте, у мене навіть немає стажу партійної роботи, але чорт забирай, Гнате Юровичу, невже обов'язково потрібно мати партійний стаж, щоби не обісратися в критичній ситуації? Невже для цього справді потрібен партійний стаж, скажіть мені?

— Кружку віддай, — тихо сказав на це Гнат Юрович.

— Що? — не зрозумів я.

— Кружку, кажу, віддай, — повторив старий.

Я простягнув йому його посудину, він сховав її під подушку і замислено зняв окуляри.

— Схоже, ти непоганий хлопець, — сказав перегодом. — Признаюсь чесно, я тебе недооцінював. Добре, — він діловито плеснув у долоні, і в