Сергій Вікторович Жадан - Ворошиловград

дві старі шкапи будуть ходити до мене щодня й вимагати, аби я прикрила твій бізнес.

— І що ти будеш робити?

— Я бухгалтер, Германе, — сказала Ольга, — я буду відпрацьовувати свою зарплату. Так що не бійся.

— Але ж вони не просто так почали цю перевірку.

— Думаєш? — Ольга скинула окуляри й оглянула мене з голови до ніг. Погляд у неї був дещо втомлений.

— Я вчора розмовляв з їхнім представником.

— З ким саме?

— Ніколай Ніколаіч, маленький такий. Їхній представник.

— Маленький? — перепитала Ольга.

— Так.

— Хуйовий такий?

— Точно.

— Це їхній комп'ютерний — Як це?

— Ну, комп'ютерний він у них комп'ютери ремонтує.

— Та ти що?

— Точно. Схоже, вони до тебе зовсім несерйозно ставляться. Я б на твоєму місці про це подумала.

— Це ж треба — комп'ютерник. Зовні — порядна людина.

— В будь-якому разі проблеми це не вирішує.

— А в чому наша проблема? — запитав я про всяк випадок.

— Зараз я поясню.

Проблем було купа, але головною і очевидною виявилась відсутність у нас якоїсь копії протоколу зібрання трудового колективу, наскільки я міг зрозуміти, тієї самої нафтобази, якій свого часу і належала моя теперішня власність.

Брат, схоже, не надто дбав про папери. Не такого складу був людиною, справи вирішував зазвичай за допомогою приватних домовленостей та звичайного мордобою, тож не дивно, що з документацією не все було гаразд. Тіткисанітарки були, вочевидь, в курсі, зрозуміло, що їх підготували, перш ніж закинути до ворожого тилу, й діяли вони зовсім не навмання. І якщо з усілякими звітами та деклараціями, як стверджувала Ольга, у нас усе складалося, то з дозволами проблеми справді могли виникнути.

І потрібно було щось терміново з цим робити. Що саме потрібно було робити, я, звісно ж, не знав. Усе дуже просто, сказала на це Ольга, потрібно видзвонити колишнього директора нафтобази (почесного мешканця нашого міста, щоб ти, Германе, знав), і домовитись, аби він підписав заднім числом копію цього злоїбучого протоколу. І вона сіла видзвонювати директора.

Я підійшов до вікна й визирнув на вулицю. Під вікнами все ще стояв джип, тоновані вікна були напівопущені, і я міг поклястися, що на передньому сидінні Коля пристрасно цілувався з Брунгільдою Петровною, а Анджела Петровна із заднього сидіння штрикала в них нагостреним хімічним олівцем.

*

Зробивши кілька дзвінків, Ольга зрештою виявила, що не все так просто, як могло здатись на перший погляд.

Почесний громадянин міста, виявилось, у самому місті тепер не жив, а перебував на перманентному лікуванні на соляних озерах, за кілька десятків кілометрів звідси. І зовсім незрозуміло було, в якому він стані знаходився, що там йому, на цих соляних озерах, лікували і наскільки широкими в цьому випадку виглядали можливості медицини.

Одним словом, історія була темна й незрозуміла. Я відразу згадав учорашній день, суворий голос Ніколая Ніколаіча, який виявився комп'ютерником, згадав сьогоднішні недобрі погляди ветеранок, і мені від усього цього раптом стало гірко й противно, і чи не вперше по-справжньому захотілось додому, в офіс, з його сірими, як мокрий цукор, партійними буднями. Втім, я швидко взяв себе в руки.

— То що — їдемо? — запропонувала Ольга.

— Куди? — не зрозумів я.

— До директора, куди ж.

— Я тобі потрібен?

— Взагалі — ні, — чітко відповіла Ольга. — Але в цьому конкретному випадку — краще, щоб ти там був.

— Я себе просто капіталістом відчуваю. Я маю бізнес, і в мене його хочуть забрати. Я відчуваю себе Соросом.

— Не мороч мені голову, — сказала Ольга і встала з-за столу.

*

Дорога перетікала зеленими пагорбами й залитими сонцем, ніби гіпсом, долинами. Асфальт був украй розбитий, тож їхали ми обережно й не поспішаючи. Я впевнено тримався Ольги, майка її роздувалась вітром, але вона, здавалося, цього не помічала. Іноді на шляху траплялись бари, коло них стояли чорні запилені фури, в яких спали діти й одурілі від спеки проститутки. Ольга дивилась навколо строго й зосереджено, лише одного разу спинилась, аби спитати дорогу. Проститутка, в якої вона питалась, навіть не вилізла з кабіни і напрямок показала босою ногою. Виїхавши на черговий пагорб, Ольга пригальмувала й насторожено подивилась на південь. Може бути дощ, сказала занепокоєно, і ми рушили далі.

За якийсь час потяглися соснові ліси.

Директор лікувався в старому, побитому часом санаторії. За словами Ольги, його тут тримали ледь не примусом, оскільки старий весь час вимагав роботи і суспільної завантаженості. Мав він, за словами знову ж таки Ольги, героїчну біографію та складний характер, тому зі мною, попереджала вона, в нього цілком могли виникнути проблеми. Я напружився, проте діватись було нікуди.

Санаторій оточений був рідким лісом, навколо тяглися соляні болота, в яких плавали хворі, ображені й упосліджені.

Ми проїхали крізь браму, завернули до головного корпусу.

Ольга залишила свій скутер і пішла вперед. Я, розглядаючи хворих, потягся за нею. Хворі мені не сподобались.

Дивились на мене з підозрою, відходили вбік і перешіптувались, показуючи на нас із Ольгою довгими худими пальцями. Від соляних боліт несло мулом і пекельним вогнем. В реєстратурі Ольгу знали, радісно закивали до неї головами й повідомили, що Гнат Юрович не в настрої, що цілий ранок комизився, снідав погано, обідав зі скандалом, до сортиру не ходив і загалом поводився сьогодні як мудак, зрештою, як і вчора і позавчора. Порадили бути обережними, не повертатись до старого спиною і, побажавши успіхів, зачинили перед нами своє віконце.

Ольга рушила санаторійними коридорами, я, озираючись на хворих, що визирали із маніпуляційних кабінетів, намагався не відставати. Стінами розвішано було дивну наочну агітацію, в якій застерігалось не перегріватись на сонці, не переохолоджуватись у воді й не займатися сексом без контрацептивів. Секс без контрацептивів малювався агітаторами як щось господу неугодне, щось таке, після чого тебе відлучають від церкви й забивають камінням на зборах партактиву. Загалом після подібних плакатів сексом не хотілося займатись узагалі — ніколи і ні з ким.

Палата Гната Юровича знаходилась на другому поверсі.

Ольга твердо постукала у двері, прочинила їх і зайшла досередини. Я зібрався з духом і теж зайшов.

— Добрий день, Гнате Юрович, добрий день, дорогий! — защебетала Ольга до старого, котрий лежав у ліжку під вікном, підбігла і радісно цьомкнула його в блискучу лисину.

— Драстуй, Олюню, драстуй, онучко, — Гнат Юрович потягнувся слинявими губами, намагаючись потрапити їй у щоку. Враз кинув на мене підозрілий погляд: — А це що за слимак із тобою?

— Це Герман, — відповіла Ольга, — бізнесмен.

— Добрий день, — привітався я, не відходячи від дверей.

— Бізнесмен? — недовірливо перепитав Гнат Юрович. — Ну,