Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

нього байдужість до всього, окрім кулемета й… сала. Сало Мегедь любить над усе, надто свіже, і коли є вільний час, він бігає по хатах, напитуючи сало. У Бачкурині він запросив мене попоїсти сала щойно зарізаного кабана, але я не міг його їсти, бо, за браком солі в селі, воно було зовсім несолоне, і все ж Мегедь уминав його за обидві щоки. Чи не тоді я прозвав його подумки для самого себе — Кузьма Піднебесний. Наївшись, Мегедь задоволено потирав собі живіт розчепіреними пальцями обох долонь: «А все ж таки добре, хоч і без солі!..»

Такий самий жест повторив Мегедь, відповідаючи на моє запитання, що він почував, коли одного разу піхота, злякавшись кінної атаки мадярів, кинулась тікати й Мегедь залишився один із своїм кулеметом.

— Та нічого особливого не почував, хіба що тільки кошу їх своїм «максимчиком», а вони падають з коней, падають, а мені так приємно, так мило!.. — і Мегедь погладив розчепіреними пальцями себе по грудях і животу.

Що це — жорстокість бездушного вбивці? Ні, це не більше як насолода маестро від добре виконаного соло.

Ось і зараз стоїть Мегедь коло фури з кулеметом, здається, зовсім байдужий до того, що півсотенний Рябокляч, доповідаючи полковникові Панченку, наостанку каже:

— Якби не Мегедь зі своїм кулеметом, порубали б нас дончаки…

Панченко бере в значкового кобуру з наганом, підходить до

Мегедя й передає йому трофей, узятий у полоненого денікінського полковника:

— Сотнику Мегедь! Причепіть собі до пояса цей наган: ви його найбільше заслужили, а то ходите без усякої зброї, як якийсь шмаровоз…

Мегедь, удвоє тонший, але на цілу голову вищий за полковника

Панченка, флегматично дякує й без усякого піднесення чіпляє на свого тонкого паска важкувату кобуру з наганом. Здається, він охотніше прийняв би від Панченка добрячий шматок просоленого сала, бо навряд чи буде він коли користуватися цією зброєю, якщо в нього є три улюблені «максимки»…

Тим часом до Панченка підбігає зв’язковий старшина й каже, що отаман Тютюнник вимагає телефоном із Монастирища негайно приставити до нього полоненого денікінського полковника. Панченко оглядається, кого б послати супроводити полоненого, й спиняється на Рябоклячі:

— У вас, сотнику Рябокляч, було гарячіше, ніж у Комарницького, ви й по'ідете та розкажете в штабі групи, як там було. Ще б якогось козака треба…

І в цю мить підбігає до Панченка поранений, але вже веселий від випитого самогону козачок у французькій металевій касці:

— Пане полковнику! Дозвольте мені поїхати!

— Та ти ж поранений — куди там тобі їхати?

— Та ні, то мене тільки трохи дряпонуло, я можу й стріляти…

Ну як такому відмовити? І Панченко, усміхаючись, каже до Рябокляча:

— Візьміть його з собою, коли він такий герой.

Усі троє сідають на ту фуру, що привезла нас з Оратова, і за хвилину тільки курява знялась з-під її коліс на Монастирищенському шляху.

Увечері я прийшов до інспектора Години по вказівки.

— А того полковника, що ви полонили, вже нема… — сказав мені разючу новину Година.

— Як нема? А де ж він? — не пойняв віри я, вкрай здивований.

І Година розповів мені те, що разом із Панченком почув від Рябокляча, коли той повернувся з Монастирища.

Виявляється, що поранений верткий козачок, скоро виїхали вони з Бачкурина, почав виявляти нетерплячку: «І чого нам везти його кудись у Монастирище? Отут би розстріляти та й по всьому, щоб не морочитись по-дурному…»

Денікінський полковник, чуючи це все, зблід, але мовчав усю Дорогу. У штабі дивізії, де чекав на них командувач Київської групи отаман Тютюнник, поранений козачок не відставав ні на крок від полоненого полковника, тільки лишився стояти біля дверей у кімнаті, де Тютюнник запропонував полоненому сісти на стільця й мовчки вислухав виструиченого Рябокляча про розвідку й короткий бій під Оратовом.

Далі між Тютюнником і полоненим відбулась така розмова:

— Вы говорите, что вы украинец, — сказав Тютюнник по-російському.

— Да, украинец, из Полтавской губернии, где у меня осталось небольшое имение, — поспішив ствердити полонений і додав: — К тому же мы думали, что в районе Оратово действуют остатки большевистских банд, отступивших из Одессы. Я и представить себе не мог, что здесь оперируют уже украинцы…

— Скажите, полковник…

— Я — подполковник, — виправив полонений.

— Это безразлично. Скажите, полковник, как во время русско-германской войны отнеслось бы русское командованье, взяв в плен офицера русской службы, ставшего офицером вражеской германской армии?

Полковник зрозумів, куди гне білявий отаман, безперечно, теж колишній офіцер російської армії, і розвів руками:

— Но теперь же гражданская война, а не та…

— Не употребляйте, полковник, большевистские выражения. У нас, украинцев, идет не какая-то «гражданская война», а война национальная, за свободу Украины против всех ее врагов — поляков, красных и белых! Так как же считать нам, украинцам, взявшим вас, украинца, в плен, как офицера русской белой армии?

— Я понимаю вас: логически — изменником, но ведь ни я, ни другие не знали, что здесь передовые части украинской армии. Я вначале не имел представления, кто взял меня в плен…

— Значит, вы довольны, что вас захватила украинская часть, а не кто-то иной?

— Конечно!

— В таком случае, полковник Билокриницкий, я назначаю вас командиром батальона украинской армии и сегодня же ночью вы поведете свой батальон против войск русской белой армии генерала Деникина. Согласны?

Полковник засмикався на стільці й тихо відповів:

— Этого я сделать не могу…

— Почему?

— Я честный солдат.

— В таком случае вас расстреляют как изменника своей родины Украины!

Полковник засмутився, і в голосі його почулись жалісливі нотки:

— Господин атаман, у меня — жена и двое дочерей, войдите в мое положение…

— Нет, полковник, умрите «честным солдатом»! — Тютюнник підвівся і до Рябокляча: — Виведіть геть!

Тут підскочив до полоненого полковника, що спроквола надівав свого старорежимного кашкета з пружиною всередині, забинтований верткий козачок і, знімаючи з плеча ремінь рушниці, з якоюсь дикою радістю спитав Тютюнника:

— Так, значить, уже можна, пане отамане?

Тютюнник злегка кивнув головою і опустив на очі повіки…

Козачок повів полковника заднім ходом у садок і поставив під яблунею, а Рябокляч спинився на ганку. Козачок відступив на кілька кроків і, морщачись від болю в правому плечі, до якого притиснув кольбу рушниці, став цілитись полковникові в голову. Полковник зняв кашкета, перехрестився й тихо промовив:

— Я умираю за Русь.

Прогримів постріл, полковник хитнувся, опустився навколішки й упав ницьма нерухомий…

— Туди тобі й дорога з твоєю Руссю! — сердито буркнув козачок і спокійно почепив на здорове ліве плече ремінь рушниці.

Я слухав замислено розповідь інспектора Години, вражений