Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

сценою розстрілу полковника. Мені таки було жаль його, бо одна річ убити ворога в бою, і зовсім інше — вбивати беззбройного полоненого, що завжди викликало в мене відразу.

— А як ви думаєте, пане Борисе, відкіля в того пораненого козака така лють до полоненого денікінця, з якими ми тільки починаємо війну?

— Я певен, що це прояв соціальної ворожнечі українського селюка, для якого полковник був втіленням усього того панства, котре мало наших селян за робоче бидло.

Година подумав і по хвилині сказав:

— Мабуть, ви маєте рацію. Ніщо не є таке жорстоке й нещадне, як класова лють.

Година поінформував мене, що рівно о дванадцятій ночі почнеться наш наступ на район Оратова, щоб не дати змоги денікінцям сконцентрувати свої сили. У цій операції візьме участь наш полк, а на лівому фланзі нас підтримає Полк низових запорожців. Командувати наступом буде полковник Панченко, хоч із завтрашнього дня він надовго йде у відпустку на відпочинок. Замість нього буде якийсь Грох-Грохольський, що вже прибув до Бачкурина. Це колишній штабс-капітан російської армії. Що він за людина — не знаю, але зовні справляє непогане враження… Він привіз неприємну звістку: в районі Києва наші частини відступають до Фастова…

І раптом Година спантеличив мене несподіваним запитанням:

— Як ви гадаєте, пане Борисе: чи є в полку старшини, що можуть перебігти до денікінців?

Запитання застукало мене зненацька, і я завагався одразу відповісти на нього.

— Бачите, я мало знаю всіх старшин нашого полку, але щодо старшин першого куреня, то в мене склалось враження, що з них ніхто не зрадить. Навіть розжалуваний у рядові колишній штабник-болбачанівець, гадаю, не перекинеться до ворога, хоч і почуває, мабуть, образу.

— Треба буде згодом подумати, як полегшити його становище, — сказав замислено Година й додав: — А тепер ідіть поспіть трохи перед боєм. Ви, очевидно, будете, як завжди, з своїм улюбленим першим куренем? Я перебуватиму між другим і третім. На добраніч, якщо можна так висловитись у нашому становищі! — усміхнувся Година й потиснув мені на прощання руку.

Я повернувся до хати, де вже вечеряв Максим, але до їжі не взявся, пам’ятаючи слова Сидорчука-яВовкодава»: перед боєм кишки мають бути порожні. Приліг на ослоні й ні на хвилину не задрімав, думаючи про наш нічний наступ.

Близько дванадцятої ночі засурмила збірку сурма, і козаки стали вибігати з хат на бачкуринський майдан.

— Шикуйсь! Струнко! Праворуч зочуй! — пролунала команда, і з правого боку проїхав верхи з своїм значковим полковник Панченко повз усі три курені, перед якими сиділи на конях курінні отамани. Панченко повернув коня назад і спинив його перед серединою виструнчених рядів.

— От що, хлопці, - почав він бравурним гучним голосом. — Денікінці — це панське військо, що любить уночі маніжитись на пуховиках, так підемо зараз і розбуркаємо їх! — Оце й уся промова перед наступом, на яку спромігся некрасномовний полковник Панченко, і, завертаючи коня назад, скомандував: — Курінні й сотники — до мене для оперативних вказівок!

Перед самим Оратовом полк розсипався в довжелезну лаву, попереду якої гарцював на коні полковник Панченко з піднесеним угору наганом і з мовчазним зосередженим своїм значковим позад себе.

Панченко не помилився: в містечку панувала тиша, й денікінці, певно, спали, але в полі, недалеко від перших хат, десь у темряві, бо місяця не було, стояла їхня застава, яка, скоріше почувши, ніж побачивши наші лави, почала наосліп стріляти з кулемета.

— Вперед! Слава! — крикнув Панченко, і за ним кинулись бігти й ми, розриваючи нічну тишу гучним «Слава-а-а!..».

У густій пітьмі спалахували з денікінського боку окремі рушничні постріли, і чи не вони враз прохолодили завзятість нашого полковника: він круто повернув коня назад, промайнув крізь лаву й, давши коневі остроги та схилившись до кінської гриви, помчав із значковим назад до Бачкурина. Ото тільки й бачили ми нашого завзятого полковника Панченка!..

Зате курінний Луцький, як і завжди, їхав верхи позад свого куреня, дарма що ворожий вогонь густішав і кулі раз у раз дзижчали над нашими головами. Я дивувався й заздрив курінному Луцькому: від посвисту куль я мимоволі нахиляв голову, а він 'іде верхи й хоч би там що!.. Гарний собою, стрункий, він у розмові зі мною в спокійний час нагадував мені чомусь Германа з опери «Винова краля», тільки улюблений його вислів «вакурат» («Вакурат надійшла підмога», «Вакурат вийшли всі набої») дисгармонував з оперним образом, та й, напевно, Луцький не був картярем. І все ж — об’їжджати три сотні свого куреня, являючи собою відкриту мішень для ворожих куль, здавалось мені геройством, але сам Луцький не почував його за собою: він просто виконував обов’язок командира, часто поспішаючи туди, де загрожувала найбільша небезпека. Це підносило бойовий Дух козаків і, признатись, змушувало й мене не пасти задніх…

Далеко зліва чулася інтенсивна стрілянина й долинало приглушене відстанню протяжне «…а-а-а!». То атакував денікінців, обходячи з лівого флангу, Полк низових запорожців.

Ми бігли далі, стріляючи навмання й вигукуючи «Слава-а-а!», коли нараз попереду все стихло: не чути ні кулеметних черг, ні поодиноких пострілів. Видимо, ворог відступив з Оратова, боячись обходу з лівого флангу, де активно діяли низові запорожці.

Я вбіг на знайомий уже мені майдан містечка і мимоволі спинився вражений: земля на майдані була припорошена пір’ям і пухом, а Де-не-де валялись розпороті пошивки й матраци. Денікінці, після нашого наскоку вдень, учинили в містечку єврейський погром, проте трупів забитих євреїв на майдані не видно було. Може, вони лежать у єврейських будинках? З рушницею напереваги я забіг в найближчу халупу — чи не застану там білого погромника й на місці покараю пострілом.

У сінях — суцільна темрява. Обережно прочиняю помацки двері й входжу у велику кімнату, де така сама непроглядна тьма. Якимось шостим почуттям я відчуваю серед мертвої тиші присутність багатьох людей.

— Хто тут? — голосно кричу я, але замість відповіді — лиш ледве чутний шерех.

— Хто тут?! — кричу я все голосніше й тримаю вказівного пальця на спусковому гачку моєї кавалерійської вкороченої гвинтівки. В приміщенні ані звуку. Мене охоплює якийсь містичний страх. Лівою рукою дістаю з кишені сірники й запалюю…

Уздовж трьох стін, щільно притулившись одне до одного, сидять на підлозі смертельно перелякані євреї. Припалюючи другого сірника, я роздивляюсь жінок, дітей, яким матері затуляють долонями роти, старих дідів у єрмолках, з довгими пейсами й кількох літніх чоловіків і підлітків. Від світла сірників вони помітно заворушились, але мовчать, сподіваючись нової страшної напасті…

Я опускаю рушницю й кажу до них:

— Не бійтесь! В Оратів вступила