Олександр Степанович Дерманський - Чудове Чудовисько

що зростили й виховали такого чудового учня. Ваш друг… — На цьому слові й так писклявий голос Спиноока пустив півня. Чудовисько прокашлялось, — …ваш друг Чу Пластиліненко показав себе з найкращого боку в навчанні, поведінці, громадській роботі та на спортивних змаганнях.

Директор школи Кіндрат Мусійович Кульбаба.

— Дурниці! — заверещав Акула. — Це ж не йому подяка, а всім нам! Не годиться! Не підходить!

— Не підходить! — заверещали й інші чудовиська. — Закидайте його! І цю малу з ним! Нема чого!..

— Зупиніться! — раптом, несподівано не тільки для Соні, а й для всіх монстрів, ревнув Верховний страхополох. — Відпустіть його.

— ЯК?! Навіщо?! Що таке?! — завили звідусіль. — Він же не виконав! Що сталося?!

— Це його подяка, — понуривши голову, промовив спиноокий. — Хай ми й чудовиська, але хіба це дозволяє нам чинити несправедливо, порушувати своє слово? Ні! Сильніші теж повинні вміти програвати. У цьому листі дякують нам, — сказав він, — але всі ми знаємо, що цю подяку заробив Чудовисько, і то без нашої допомоги, бо ми ж — навпаки — ще й заважали йому. Відпустіть його до дівчинки. Мусить бути по-чесному.

До Соні підійшов Марко.

— Молодчина. Я теж хотів би мати таку приятельку, як ти. Якщо треба буде кудись листа відправити чи бандероль, ти вже знаєш, де мене шукати. Звертайся — радо допоможу. Куди завгодно й дуже швидко.

— І навіть в Африку? — спитала дівчинка.

— Раз плюнути!

— А чи можна було б… — очі дівчинки загорілися й ураз погасли. — Але ж ні, вони вже, мабуть, давно вилетіли… пізно.

— Кажи-кажи, — твердо мовив Марко, — що треба?

— Я хотіла б відправити листа батькам у Африку, але так, щоб вони отримали його ще до того, як сядуть у літак, розумієш? Але вони вже скоро, мабуть, в Україні будуть.

— Пусте! — пирхнув торф'яник. — Не забувай, що маєш справу з Блискавичною Марковою поштою. Я працюю не тільки на відстані, а й у часі. Отримають, коли треба. Пиши листа.

— Якщо так, то я зараз! — зраділа Соня, витягла з рюкзака папір і ручку, написала кілька слів і вкинула Маркові в скриньку.

— Ну, бувай, — махнув ручкою Марко і задеренчав.

Марків мопед набирав швидкість, перетинаючи велику галяву, на якій розгублено переминалися з ноги на ногу спантеличені чудовиська. А одне, рожеве в синій горошок, прямувало до дівчинки.

Чу підійшов і, міцно обійнявши Соню, промовив:

— Дякую, ти справжній друг.

— І ти теж, Чу, — мовила Соня. — Ходімо до мене, я тебе з батьками познайомлю і… з моїм псом.

— З яким це псом? — здивувався Чу.

— Мені батьки повинні привезти з Африки пса.

— А ти ж казала, що папугу, — нічого не розумів Чу.

— Я думаю, — хитро посміхнулася дівчинка, — що вони ось-ось передумають.

У цю мить угорі бабахнуло, і блискавка вихопила з нічного неба силует коротунця на дивному мопедику, що летів понад самісінькими верховіттями лісу. Марко махнув на прощання своєю дитячою панамкою і, як оком кліпнути, зник у високості.

І тієї ж миті по спинах Соні й Чу різонув лютий крик Акули.

Вони, зупинившись, обернулися на галявину. А там відбулося щось незбагненне: упир Акула тримав у правиці покорчений костур влади.

Біля ніг колишнього глипача лежав повалений на землю Спиноок.

— Ти правду казав, — закричав до нього Акула, — мусить бути по-чесному! А по-чесному — означає, що Верховним буду я! Усі чули?! Я — Верховний Страхополох! Віднині — і довіку! Чудовиська, годі вже доручати костур усіляким нехлюям! То вами править схиблений на овочах гарбузоїд, а то — слабкодухий телепень, який повівся на дурні та плаксиві людські сентименти! Невже ви, кровожерні чудовиська, допустите, щоб серед вас був дітодруг?! Хіба ви дозволите просто так піти звідси отій нахабі людитині?!

Жодне чудовисько, навіть поплічники Акули, не проронило й звуку — видно, нещодавні слова Спиноока посіяли в їхніх забур'янених душах зернятка сумніву.

— Мовчите?! — з презирством озвався упиряка. — А що ви скажете на те, що я вже скуштував крові цієї малої, і вона, повірте, — справжня смакота! Мовчите?! Тоді я доп'ю рештки людитячої крові сам!

— Тільки спробуй підійти! — вигукнув Чу, заступаючи собою Соню. — Тільки спробуй!

— Я вже йду! — загарчав Акула і, наставивши костур на Чу, рушив у їхній бік.

Чу ступив йому назустріч.

Упир щось вигукнув, махнув своєю чарівною палицею — і Чудовисько раптом захитався і впав. Ноги зовсім перестали його слухати.

Соня мимоволі відсахнулась і зробила крок назад.

— Куди це ти, хазяйко?! — єхидно кинув Акула. — Не кидай свого песика посеред лісу. Чи ти боїшся темряви? То я тобі посвічу. — 3 цими словами упир спрямував костур на верхівки сосон. Смоляниста глиця вмить спалахнула — і галявина з небом над нею заясніли від полум'я.

Акула був уже поруч, коли галявиною пронісся вітерець. Потім вітерець почав дужчати, потім загув добряче, і…

— Бабай! Бабай прилетів! — радісно закричав Чу. Він лежав горілиць, нездатний ні встати, ні поворухнутися, та він міг говорити, а головне — дивитися вгору.

З нічного неба спускався на вихорі Чудовиськів бабай Гарбузяник. У кожній лапі, наче овець за вовну, він тримав по темній хмарі.

— Ти нічого не зробиш! — визвірився упир. — Вона вже моя! І влада моя! — він підняв догори чарівну палицю. — Ти, старий невдахо, можеш тільки подивитися разом з усіма, як я поласую останніми краплями крові цієї малої! А тоді я поквитаюся з тобою і твоїм придуркуватим онуком! Це ж треба було додуматися зв'язатися з людитиною!..

Бабай нічого не відповів, він просто звів докупи хмари, що тримав у лапах. Вони враз злилися в одну, більшу, і з неї раптом сипонуло на галяву, і на всіх, хто на ній був, рясним літнім дощем.

— Дешева вистава! — вереснув Акула і вхопив Соню за шию.

Над галявиною на мить зависла тривожна тиша, яку зненацька наповнив дзвінкий дитячий сміх.

Звідки він?! Кому спало на думку в таку хвилину лунко, весело сміятися?!

Це була Соня. Замість хрипіти від задухи, вона просто заливалася сміхом і показувала пальцем на упиря. Від такої її поведінки Акулі просто мову відібрало. Він не міг збагнути, чому вона не плаче,