Олександр Степанович Дерманський - Чудове Чудовисько

Мусійович. — У нього хоф оцінки й не вфі найкращі, але ми врахували його певні зафлуги в поведінці, героїфні моменти, так фказати… Передай йому, Фоню, передай… Соня летіла додому, мов на крилах. В рюкзаку за спиною були їхні з Чу табелі й похвальні грамоти — от бабуся зрадіє! І батьки у вівторок прилітають! Швидше б вони повернулися! Як же Соня за ними скучила! Як хоче обійняти їх і більше нікуди-нікуди не відпускати, ні в які Африки. Ну й, звісно, кортить побачити обіцяного папугу. Хоча, як не крути, їй більше, значно більше б хотілося мати собаку. Правда, Соня ще трішечки сподівалася, що той упир-глипач таки не перетворювався на пса, а вселявся в тіло цілком реального Тома, і тепер, коли глипача викрили, Том десь побігає-побігає собі, та й повернеться додому. Дівчинці дуже хотілося, щоб сталося саме так.

«Обов'язково всіх із Чу познайомлю», — вирішила Соня, і від того її настрій став ще кращий, а на душі зробилося так легко-прелегко, нібито вона була білосніжною м'якою пір'їнкою, яких так багато в бабусиній перині.

Удома на честь гарного закінчення третього класу бабуся влаштувала онуці святковий обід з лимонадом і тістечками. Соня сподівалася, що на трапезу завітає й Чу, однак він так і не прийшов. Так само, як і наступного дня, і наступного, і в понеділок теж…

«Мабуть, дуже багато справ перед Збіговиськом, — думала Соня, — але ж хоч на хвильку можна було забігти…» У понеділок дівчинка цілий день була сама не своя. А ввечері, лягаючи спати, Соня міцно-преміцно стисла кулачки і побажала, позіхаючи: «Хочу-у-а-а, щоб у Чу все скла-а-а-алося… добре на Збіговиську. І щоб ма-а-ама з татом щасливо й швидко долетіли до¬дому… і щоб у мене бу-у-ув… пе-е-е-а-а…сик… Добра-а-а-га-Добра-а-а-га-аніч, Соню».

За вікном бабахнуло.

Соня рвучко підвелася з постелі. Що це? На¬снилося? Ні, по шторі промайнув сніп світла. Потім хтось легенько постукав у шибку.

Дівчинка підійшла. Вона не боялась, бо вже одного разу щось подібне з нею було, тоді прибув бабай. І нинішній грім надто скидався на гуркіт поштового мотоцикла Марка.

Так і є! За вікном Соня побачила невеличку постать у панамі. Це був торф'яник-поштар. Дівчинка відчинила вікно й перехилилася через підвіконня в теплу ніч.

— Термінова телеграма, — коротко повідомив Марко і простяг Соні папірець.

На аркуші в клітинку почерком Чу було написано:

Щось не так

Зранку схопила сторожа збіговиська

Бракує однієї подяки

Закинуть

Прощавай

Твій друг Чу

— Як це?.. Що ж це?.. Чому бракує? — Соня ледве ворушила губами.

— Нічого не знаю, — стенув гострими плечима Марко. — Відповідь писати будеш?

— Відповідь? Не знаю… — Соня була сама не своя. — Як же це? «Прощавай…» Я не хочу!

— То відповіді не буде? — знову спитав листоноша Блискавичної пошти.

— Я сама! Чекай, ти ж можеш мене замість відповіді? На Збіговисько… Будь ласка, я тільки рюкзака візьму… Марко нічого не відповів, він просто мовчки підійшов до свого мопедика, сів на нього й голосно задирчав губами. Не гаючи часу, Соня закинула на плечі свій рюкзак і, вистрибнувши з вікна, вмостилася на поштовій скриньці торф'яника. Дівчинка міцно обняла його ззаду за пояс руками, щоб не впасти.

Навіть не озирнувшись, Марко задирчав ще дужче, його мопед набирав швидкість, аж раптом прямісінько під переляканою Сонею луснуло, в очах чи то в небі блиснуло, а потім закрутилося, закрутилося, замиготіло — зірки, дерева, темні хмари, якісь золотаві великі джмелі, кольорові стрічки, годинники, фіолетові й жовті мальви, і щось там ще, а потім усе злилося в одну бурхливу синю ріку, яка зусібіч оповила Соню, Марка і його мопед своїми численними хвилями-руками… і знову гримнуло, блимнуло і…

Мопед Марка приземлився посередині освітленої сяйвом великого багаття галявини, і Соня одразу ж упізнала її. Вона вже тут була, вже колись бачила безліч почвар довкола вогню, і тоді не дозволила їм скривдити Чу. Але тепер, мабуть, спізнилася. Зовсім поруч відбувалося страшне дійство: дві величезні потвори, трима¬ючи Чу за ноги, щосили розкручували бідолаху довкола себе зі страшною швидкістю.

Якимось дивом Чу помітив дівчинку й вигукнув:

— Бувай, Соню! Не сумуй, я не пропаду!

— Зараз відпустять — і гаплик, — зітхнувши, кинув Марко. — Прямісінько в Країну жаховиськ полетить. Швидкісна доставка.

— Не смійте! — Соня зіскочила з мопедика й кинулася до одноокого чудовиська, Верховного Страхополоха, що стояв трохи віддалік. — Ану, відпустіть його негайно!

— Стій спокійно! — вискнув спиноокий. — Він не зібрав сім подяк.

— Як?! Зібрав! Я вам зараз про всі розкажу! — обурилася Соня. — Перша — від бабці в автобусі! Друга…

— Отож-бо й воно! — жестом зупинив дівчинку монстр. — Акуло, — він звернувся до огидного недолюдка з обличчям чорним і порепаним, наче перепечена в багатті картопля.

— Привіт, хазяйко, — вишкірився той, показуючи дівчинці двоє гострющих іклів у верхньому ряді зубів, — не впізнаєш? Це ж я — твій песик. Я перетворився на цуцика і глипав за твоїм дітодругом, та й за тобою трохи приглядав, аякже…

— упир єхидно облизнувся.

— Отже, ніякого Тома не було й немає, — з гіркотою в голосі вимовила дівчинка.

— То був я, — підтвердив упир. — Мало того, і першої подяки, вважай, не було, бо ота бабця в автобусі — то теж був я. Отже, подяка не зараховується, бо я всього-навсього упир, а «дякую» мали бути від людей, дівчинко. Так що вибачайте, кіна не буде. А решта подяк — згоден, усі зароблені правильно, це правда. Хоч я й дуже старався завадити їх здобути. Якщо тобі цікаво, то знай: Ксерокс — то теж я, і про неандертальців губами вашого історика теж промовляв я, дорогенька… Ви програли, пора розплачуватись.

— Саме так, — підняв угору свій костур головний монстр. — Закидайте його! — звелів він двом здоровенним крутіям.

— Ні! — раптом вигукнула Соня. — Є ще одна подяка! Ось вона!

Дівчинка вихопила зі свого шкільного рюкзака похвальну грамоту Чу.

— Ось, читайте! Усі читайте! Чи ви не вмієте?

— Давай сюди! — сердито проскрипіло страхолюдисько й висмикнуло з рук Соні папірець.

Над галявою запала тиша, тільки було чутно, як потріскує багаття та крекчуть від натуги закидальники Чу. Тишу розітнув бридкий голос потвори:

— Шановні чудовиська! Від імені педагогічного колективу школи № 1 дякуємо вам за те,