Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

людина з твердою вдачею і завжди говорить правду… І, коли король звернувся до нього з тим же запитанням, з яким раніше звертався до інших, Педріньйо відповів:

— Як мені ваше королівство? Нема тут ніякого королівства. Не бачу ніякого короля. Мавпа як мавпа, сидить на гілці, а гадає, що це трон. Придворні дами? Мавпи. Мавпячі морди. Манери? Мавпячі манери. Суцільне мавпування! І взагалі все це величезний мавпятник, що у всіх лісах є.

— Геть з-перед очей моїх, підлий наклепнику! — заревів Макак XIV, задихаючись від гніву. — Хапайте його, вартові! Прив’яжіть його до стовбура дерева, хай мурашки-людожери зжеруть його живцем!

І тут сотні рук схопили бідолашного Педріньйо і поволокли по землі, наче це було гроно бананів.

Розділ восьмий

Пірце вже тут

Кирпу допровадили на вершину дерева, де вона мусила тепер жити все життя в товаристві свого чоловіка-мавпи. Педріньйо прив’язали до стовбура, чекаючи мурашок, які його повинні були з’їсти. Графа поклали спати на гілці. Оцей був справді щасливий. Він побачив чудовий сон: начебто Емілія десь поділась і кошик теж взяла з собою.

Ось і ніч. Мавпяче плем’я обляглося, — і незабаром на всій ділянці лісу не чутно було нічого, крім хропіння. З свого дерева Кирпа бачила Педріньйо, прив’язаного до стовбура.

— Покотекарпикі котрошкокі, Пікорцекі обов’язково-ко накас знайде! — гукнула вона йому.

І не встигла вона докінчити своєї фрази мовою «кі», як почула здалеку знайоме «кукуріку».

— Цеко вікон! — скрикнула дівчинка, плескаючи в долоні.

Так, це був він… Папужине перо швидко пливло в повітрі над осликом, що мчав учвал. Пірце стрибнув на землю і допоміг Кирпі злізти з дерева. Мавпи, поставлені під деревом на варту, спали так міцно, що нічого не помітили.

— Дивно, як вони сплять! — сказала Кирпа. — Ми так гомонимо, а вони всі сплять.

— Зрозуміло! — вигукнув Пірце. — Я їм підсипав стільки снотворної трави у водоймище, де вони п’ють, що вони прокинуться не раніше ніж завтра після полудня. А що з Педріньйо?

— Ось він, його до стовбура прив’язали!

Пірце побіг розв’язувати хлопчика. Потім збудив графа, який дуже зажурився, що йому не довелося доглянути сон і треба було знову брати на плечі кошик.

— І Емілія тут? — запитав він розчаровано.

— Жде за заворотом. Тепер сідайте всі верхи на осла і рушаймо!

— Зачекайте! — сказав Педріньйо. — Я ще з цим мавпячим королем не поквитався!

Він розшукав серед придворних, що хропли, Макака XIV, який також хропів.

«Щоб йому таке зробити? А, знаю!»

Він витягнув свій складаний ножик і обстриг Королю бороду і шерсть на кінчику хвоста, примовляючи:

— Ось завтра прокинуться мавпенятка, і ніхто не пізнає свого короля Макака Банановича! І проженуть твою мавпячу величність палицями!..

І, завершивши свою помсту, Педріньйо прожогом кинувся бігти і приєднався до своєї компанії.

— Поїхали! — крикнув Пірце ослові.

Осел помчав учвал, і не минуло й півгодини, як вони знову опинилися на тому місці, де розлучилися з сеньйором Лафонтеном. Вони побачили його ще здалеку: він сидів на тому ж камені, що й давніше, глибоко замислившись.

Кирпа, що стомилася від пригод цього дня, хотіла скоріше повернутися додому. Не злізаючи з осла, вона швидко й плутано розповіла байкареві про все, що сталося.

— Іншим разом я все розповім до ладу. А зараз не можу. До побачення, сеньйоре Лафонтене! Ми ще якось заїдемо!

— Куди ви так поспішаєте?

— Обідати! — крикнув Педріньйо.

— Сеньйоре Лафонтене, — сказала Емілія, — майте на увазі, що ви нам дуже сподобалися. Приїжджайте до нас на чашку кави. Гаразд? Тільки надягніть довгі штани і піджак, а то тітонька Настасія злякається. Та ви не соромтеся! Донна Бента любить гостей, вона добра…

Байкар обіцяв приїхати.

— О ревуар! — крикнула здаля Кирпа.

— О ревуар! — відгукнувся сеньйор Лафонтен і помахав на прощання рукою.

Він довго ще дивився їм услід, сидячи на своєму камені на березі ріки, а коли ослик зник вдалині за хмарою куряви, зітхнув:

— Щастя, ім’я твоє — молодість!

Розділ дев’ятий

Радник

А тим часом донна Бента в кухні розмовляла з тітонькою Настасією:

— Що це означає? — казала вона. — Діти вчора пішли спати раніше ніж звичайно, я зразу подумала, що недарма. А сьогодні вранці, коли я прокинулася, їх вже й сліду не було. Навіть кави не пили! І де їх, бісенят, носить?!

Стара негритянка смажила рибу і відповіла, не обертаючись:

— Ці діти ще такого накоять, що й не відхрестишся… Мабуть, знову якісь казки, королі та принцеси… А ви не засмучуйтеся, сеньйоро: зголодніють, то всіх королів забудуть, і як прибіжать, то їм хоч ціле відро риби насмаж, ще попросять!.. А ця ламбарі — рибка річкова, ніжна… Отож не турбуйтеся, прийдуть.

— Авжеж, — погодилася донна Бента, — тільки голод і може їх додому загнати…

Годинник пробив шосту…

— Ой, як пізно, Настасіє! — сказала донна Бента перелякано. — Боюсь, чи не сталося з ними що-небудь…

І вона пішла на веранду, сіла і почала дивитися на дорогу.

За кілька хвилин вдалині знялася хмара куряви.

— Там якийсь вершник! — сказала донна Бента, приглядаючись. — Настасіє, йдіть-но сюди, ви краще бачите, погляньте… Ви не бачите, хто там їде?

Негритянка прийшла з кухні з дерев’яною ложкою в руках і також почала вдивлятися.

— Це вони, сеньйоро. Геть усі на ослі на якомусь… Їй-богу! Справжнє чаклунство, господи прости…

Осел примчав чвалом і зупинився. На ньому гроном сиділи: посередині — Пірце, тримаючи за руку графа; позаду нього — Кирпа з Емілією в кишені; а попереду всіх — Педріньйо.

Всі стрибнули на землю і рушили до веранди.

— От чудасія! — промурмотіла тітонька Настасія. — Погляньте, сеньйоро, граф висить у повітрі, а над ним — папужине перо… Примітили?

— Добрий вечір, бабусю! — закричала Кирпа ще на першій сходинці ганку. — Ось і ми! А які у нас пригоди!..

— Бачу, бачу, — пробурчала донна Бента, силкуючись говорити сердито, хоча була страшенно рада, що нічого не сталося. — Але що у вас з графом, чому він у повітрі висить і над ним перо якесь?

Діти розсміялись:

— Можеш хоч цілий вік думати, бабусю, і однаково не відгадаєш… Ану спробуй, відгадай…

Донна Бента дивилася-дивилася, думала-думала… Поглянула на тітоньку Настасію…

— Не можу, — сказала вона, — краще самі скажіть.

— Це Пірце несе графа! — ще голосніше заверещала Емілія.

Донна Бента поглянула на тітоньку Настасію, але та стояла, роззявивши рота… Обидві бабусі нічогісінько не могли зрозуміти. Тут Кирпа над ними змилувалася і розповіла всю історію хлопчика-невидимки і про те, як він возив їх до Країни Байок.

— Він несе графа, але через те що він невидимий, то ви бачите тільки графа… Зрозуміло?

Обидві бабусі тільки ще