Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

ширше роззявили роти, невідривно дивлячись на пірце. І раптом пірце плавно спустилося і лягло на землю.

— Візьми моє перо, Еміліє,— почувся голос. — До побачення, всі. Я ще повернуся…

— Пірце, куди ж ти? — вигукнули разом Педріньйо, Емілія і Кирпа.

— Будьте щасливі… — почулося здалеку.

Кирпа та Емілія, мабуть, заплакали б, та цієї хвилини на подвір’ї закричав осел. Усі повернули голови.

— Чий це осел? — запитала тітонька Настасія.

— Нічий, — відповідав Педріньйо. — Наш. Ми його від тигра врятували, і він тепер наш друг. Він сюди жити приїхав. Назавжди.

— Він витривалий? — запитала донна Бента.

— Це що, бабусю! Він говорити вміє!..

Очі тітоньки Настасії, і без того широко розкриті, розкрилися ще ширше, а рот зробився такий, що помаранча повністю вмістилася б. Осел уміє говорити! Ні, знаєте, це вже занадто…

— Та чи так воно, сеньйоро? Ви вірите?

— Та це ж радник! — вигукнула Емілія. — Він на раді звірів таку промову виголосив — заслухаєшся!

— Ну, дайте радникові води і нагодуйте його, Настасіє,— сказала донна Бента. — Ми так його і зватимемо — Радник.

Стара негритянка послухалася. Вона принесла поїсти, налила в мисочку води з глечика, та підійти до осла ніяк не наважувалася.

— Та я боюсь, сеньйоро! — сказала вона, глянувши на донну Бенту. — Якщо він мені щось скаже, то я упаду з переляку…

— Ну, не кажіть дурниць! Здається, у нього хороша вдача, — тільки й почула вона на відповідь.

Тоді стара негритянка зійшла з ганку, ступила два кроки і зупинилася. Вона поставила тарілку тут же біля ганку, на підстилочку, поряд — мисочку з водою, сказала:

— Ну, як хочете, далі я не піду. Він, коли хоче, може підійти сюди… — відступила кілька кроків і завмерла: що тепер буде?

Осел вважав цілком природним, що бабуся боїться. Він повільно наблизився, все з’їв, випив усю воду — смачна вода, холодна… Та він був добре вихований і тому, облизнувшись, повернувся до тітоньки Настасії:

— Спасибі, тьотю! Бог вам за це заплатить, — сказав осел, правда тихо, та зовсім виразно.

— На допомогу, сеньйоро! — зарепетувала бідна негритянка. — І справді говорить, нечиста сило!

І прожогом майнула до кухні, перехрестившись разів, напевно, з двадцять, не менше.

Проте таке становище тривало недовго. Тітонька Настасія незабаром утратила всякий страх і дуже подружила з ослом. Вона його доглядала, давала йому маїс і воду, щотижня чистила його скреблом. А ослик усе дякував. Він узагалі був тихий, добре вихований. Коли діти на ньому каталися, то якщо комусь важко було відразу сідати, він казав своїм мирним голосом:

— Зачекайте, онде пеньок, він правитиме за стілець.

Кирпа часто, засунувши Емілію в кишеню, каталася на ослику. Педріньйо з графом теж інколи каталися: Педріньйо верхи, а графа прив’язували до гриви.

Донна Бента з великою цікавістю вислухала розповідь. Особливо її зацікавив сеньйор Лафонтен, що його байки вона читала французькою мовою. Вона завжди була велика прихильниця знаменитого байкаря і вважала його чудовим письменником.

— Просто шкодую, що не поїхала з вами, — сказала вона. — Розмова з сеньйором Лафонтеном була б втіхою моєї старості.

ЧАСТИНА ВОСЬМА

Мисливські подвиги Педріньйо

Розділ перший

Це, слово честі, ягуар

З усієї родини донни Бенти найбільший гультяй був маркіз де Рабіко. Він знав напам’ять усі навколишні ліси й переліски і встигнув сунути своє рильце навіть у бамбукові зарості, хоча донна Бента якнайсуворіше заборонила там гуляти, адже бамбук розрісся так густо й високо, що і вдень там було майже поночі.

І от саме коли Рабіко вирушив у похід до бамбукового лісу поласувати «древесними вушками», які виростають на гнилих стовбурах, щось, видно, припало там йому не до смаку, бо він примчав звідти, мов баский кінь.

— Що сталося? — запитав Педріньйо, побачивши, що у маркіза очі от-от вистрибнуть з орбіт. — У тебе такий вигляд, як у маркіза, що бачив ягуара…

— Не бачив, та майже бачив! — пророхкав маркіз, тихенько повискуючи і відсапуючись. — Я почув досить дивне нявчання, а потім побачив дуже дивні сліди. Я ніколи не бачив ягуара, та, кажуть, це величезний кіт — з ціле теля. Так от нявчання, яке я чув, було котяче, тільки багато голосніше, а сліди також котячі, тільки куди більші. Значить, це був ягуар.

Педріньйо замислився над розповіддю Рабіко. Може, це й правда? Він згадав, як сусіда днями розповідав, що поблизу почала зникати худоба… Він побіг шукати Кирпу.

— Знаєш що? Рабіко зробив відкриття: у бамбукових заростях бродить ягуар!..

— Ягуар? Та що ти! Піду скажу бабусі…

— Не роби дурниць, — попередив хлопчик: — Бабуся такий страхополох, вона або помре з переляку, або сьогодні ж відвезе нас до міста. Краще нічого нікому не казатимемо і самі спіймаємо ягуара.

Кирпа витріщила очі:

— Чи ти не збожеволів, Педріньйо? Ти не знаєш хіба, що ягуар — це дикий звір, він полює на людей?

— Атож, знаю і ще знаю, що люди полюють на ягуара.

— Так то ж дорослі люди, дурненький!

— «Дорослі люди»… — повторив хлопчик, посміхнувшись. — Бабуся і тітонька Настасія дорослі люди, а як побачать таргана, то чимдуж утікають. Важливо бути не дорослим, а хоробрим, і я…

— Я знаю, що ти хоробрий, як войовничий півник, та ягуар — це ягуар. Однією лапою першого-ліпшого мисливця уб’є, каже тітонька Настасія.

Педріньйо хвацько ударив себе в груди:

— Побачимо! Я влаштую облаву і, даю слово, притягну цього ягуара за вуха до нас на подвір’я. Хто боїться, може залишитися вдома. Я піду сам.

Кирпа аж затремтіла від захоплення, бачивши таку хоробрість, і відстати від брата не захотіла.

— Я також піду! — заявила вона. — Той, у кого кирпатий ніс, не повинен боятися… Ходім збирати народ…

І вони пішли розшукувати своїх товаришів. Першим на очі потрапив маркіз де Рабіко; він стояв біля кухонних дверей і, як завжди, був дуже зайнятий: їв гарбузову лушпайку.

— Поспішай, маркізе, ти візьмеш участь в експедиції до лісу — ми маємо полювати на ягуара.

Почувши таке повідомлення, бідне порося подавилося гарбузом.»

— Полювати на ягуара? Я? Борони боже!..

Педріньйо був невблаганний:

— Ти підеш хоча б як принада, зрозуміло?.. Боягуз!

Рабіко тремтів, як желе на блюдечку.

— Шляхтич! — сказав Педріньйо презирливо. — Син вельможного сеньйора — і так тремтіти! Ганьба….

Рабіко не відповідав. Він ковтнув води, щоб заспокоїти нерви, і знову взявся за свою гарбузову лушпайку, думаючи в цей час: «В критичний момент я щось придумаю. Чи не вважають вони, що я дозволю ягуарові з’їсти мене в сирому вигляді?»

Другим було запрошено графа де Кукурудзо, що прийняв пропозицію з простотою і благородством, притаманним справжньому вченому: він піде, щоб перемогти або померти; такі, як він, виявляють себе саме