Дмитро Іванович Донцов - Рік 1918, Київ
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одна версія каже, що його зараз по висадці на українськім березі, оглушили ударом револьвера в голову, а потім дали депешу в Москву — "табак (тютюн) продан". Друга версія каже, що Т-ка оглушили веслом по голові, вже коли він пересів, посередині Дністра, з одного човна на другий. Рік, чи два потім, Т-ка розстріляли.
В демо-соціялістичних кругах Тютюнник не мав симпатій. Ті круги не дарували йому його "переходу" до Совєтів, хоч його "пеpeхід" був схопленням. Натомість, ті самі круги не тільки дарували Грушевському і Винниченкові їх — справді добровільний — перехід до большевиків, але й звеличували їх як взірцевих патріотів. Причина такого відношення до Т-ка була у демо-соціялістів, на мою думку, подібна до причини їх неґативного відношення до Гетьмана. Характером, вдачею, поглядами і всім своїм стилем (навіть літературним) Юрко Тютюнник цілком ріжнився від типу демо-соціялістичного діяча. Був він того ґатунку людей, яких соціалісти відразливо прозивали "фашистами". В усякім разі Юрко Тютюнник був новим типом, який зявився у нас лише в часи революції, людиною непересічного формату, яка могла би відіграти на Україні далеко більшу ролю.
12
Мик. Галущинський, брат ігумена Тита і Михайла Галущинського, директора "Просвіти" у Львові, в 1918 — мій секретар, деякий час був членом нашої шведської місії, потім адвокатом в Старім Самборі.
Др. В. Старосольський, соціяліст, адвокат у Львові, оборонець в політичних процесах, під час війни член Боєвої Управи галицьких Січових Стрільців, згинув на большевицькім засланні.
13
"Юго-Восточний Союз" — союз Донщини, Астрахані, Ставропільщини і Кубані, створений ґен. Алексєєвим і росіянами-царофілами, як відскочня для відбудови царської імперії.
14
Ю. Бачинський — один з чолових галицько-українських соц. — демократів, автор "Ukraina-irredenta". В 1920-х pp. збольшевичився, поїхав на підсовєтську Україну, де скоро і був по використанню, "зліквідований", як не один з його земляків, які повірили в совєтську Україну: як Сіяк, М. Лозинський, М. Чайківський (син письменника), Крушельницькі, та инші.
М. Грушевський — як історик многотомової історії України, як окремої нації, безперечно має свої заслуги в українській історіоґрафії. Але відємною стороною його історіоґрафії завжди лишиться його односторонній народницько-соціяльний підхід до історичних проблем, його недоцінка "моменту державницького і провідницького. Відбилася та його історіософія і на його характеристиці Мазепи. В своїй "Ілюстрованій Історії України" — він згідно з російськими істориками, закидає Мазепі — "відчуження від народу", закидає що його гетьманська ґвардія складалася "з усякої наволочі", що він викликав "гнів і ненависть серед народу", якого він тримав лише "страхом", що за нього на Україні "бідним людям стало гірше, як за ляхів"; що нарід "не любив його і не вірив йому", і т. и. Висловлюючи такі погляди на великого гетьмана, М. Грушевський, очевидно, не завважав, що суперечить сам собі. Бо коли б Мазепа мав дійсно таку лиху славу, то нарід скористав би з першої нагоди, щоб дати вираз своїй нехоти до гетьмана. Тим часом М. Грушевський сам пише, що по стороні Петрика (що підняв повстання проти Мазепи) — були лише "самі татари"; що "січове товариство не пристало до Петрика", а "Петрикові листи, розіслані в пограничні місця українські, теж не мали впливу" на народ. Одним словом — твердження професора про "антинародність" Мазепи були цілком неправдиві.
Тим не менше, подані в дидактичній і аксіоматичній формі, вони збаламутили, в своїм часі, многих українців. Не дивно, що коли в 1918 р. зайшла справа про всенаціональну панахиду по гетьмані Йвані, російські кола зараз же підсунули гетьманові Павлові книгу, з нападами на Мазепу, славного українського вченого, безперечного авторитета всього демократичного українського табору.
15
Полк. Е. Коновальця я пізнав в студентські часи у Львові перед 1-ою війною. Стрічався з ним по війні у Відні й у Львові. За його ініціятивою віддала мені "Вид. Спілка" редаґування ЛНВістника в 1922 p., мимо протестів О. Олеся і М. Грушевського, який вже тоді перекинувся на сторону Москви. В 1934 p., коли на запрошення товариства "France-L'UiKraine" (Карашевича-Токаржевського) я приїхав з відчитами до Парижу, — то мав там кілька сходин з полк. Коновальцем. Бачився я тоді і з полк. Василем Вишиваним (Вільгельмом Габсбурґом) — на Rue d'Acacias, де він тоді мешкав, — раз з Коновальцем, другий раз — сам. Кілька разів бачився теж з ним на Rue Thenard, в готелі, де замешкав я, і де Василь Вишиваний був гостем п-ва Томаріїв. По другій війні Василь Вишиваний був схоплений большевиками у Відні. Є дані думати, що не обійшлося тут без провокації з кругів ближчого оточення архикнязя.
16
С. Єфремов — перед інвазією червоної Москви на Україну, — був типовим виразником українського драгоманівства з його вірою в автоматичність людського поступу, в мирне полагодження спорів межи націями, з відразою до "шовінізму" й "мілітаризму", з захопленням до російської культури, демократії, й літератури, з невтральністю до релігії і до ідеї власної державности. Це був комплекс ідей, який розділяв нас. На судовій розправі Спілки Визволення України, на запит прокуратора Слісаренка, як він "оцінював діяльність політичної групи Донцова", відповів Єфремов: "Я до групи і до Донцова ставився цілком неґативно… Той напрям, який він дає ЛНВктнику, являється для мене несприятливим".
В тім дусі говорив і Ніковський. Тільки В. Чехівський зізнав, що, на сходинах молоді "одного разу Павлушків приніс з собою літературу", м. и. і ЛНВістник, та що збори "висловлювались в напрямку співчуття думкам Донцова, уявляючи собі, як кращий лад, лад сильної влади в державі''.
Мої ріжниці ідеольоґічні з С. Єфремовим не заважають мені бачити в нім людину надзвичайно шляхетну, ідейну і жертвенну; людину, яка вміла думати і вчитися від подій, що особливо видко з деяких, відчитаних на судовій розправі, витягів з його щоденника (напр., в справі відемського шабашу, влаштованого большевиками й шварцбартистами над трупом замордованого ними С. Петлюри). На розправі С. Єфремов тримався гідно, а саме зорґанізовання СВУ під Совєтами свідчило про перехід С. Єфремова на нові, революційні позиції. (Див. "Спілка Визволення України, стеноґр. звіт судового процесу, т. 1., В-во "Пролетар", 1931).
17
Листи С. Петлюри до мене, які збереглися, з часів редаґовання ним в Москві "Укр. Жизні", опубліковані в ЛНВістнику. Останній раз я бачив С. Петлюру в 1918 p., по вступі Директорії до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рік 1918, Київ», після закриття браузера.
