Дмитро Іванович Донцов - Рік 1918, Київ

на "небезпечного ґерманофіла", а по приході німців — як на "небезпечного антантофіла". Цею своєю увагою обдаровували мене деякі з моїх земляків майже в кождій країні, куди мене заносило еміґрантське блукання, і де вони взяли патент завідувати українськими справами.

43

В. Науменко був людиною аполітичною, але як редактор "Кіевскої Старини", активний член „Т-ва Нестора Літописця" і як директор веденої в українськім дусі, з виключно українським учительським персоналом ґімназії у Київі, не мав симпатій у росиян. В 1919 р. замордований большевиками.

44

В полеміці з своїми противниками у Львові, я, знайшовши в бібліотеці Н. Т. Ш-ка відповідне число "Н. Ради", зацитував у "Вістнику" свою статтю з неї. Це, очевидно, не завадило моїм противникам і дальше плести байку, що я "напав на гетьмана" щойно по упадку режіму.

45

Е. Коновалець і я сходилися таємно в ті дні, бо я стояв на проскрипційній листі Директорії, як сторонник поваленого гетьманського режіму. Про це пише м. и. в "Свободі" (26. 4. 1952) В. Дорошенко: "Ті, що були при владі за гетьмана, тепер тремтіли за своє життя… І мали підставу боятися, бо як я довідався від своїх приятелів (покійних Б. Матюшенка і Марусі Мартос), серед Директорії й її оточення були екстремісти, що домагалися голів гетьманських "прислужників". Навіть доля Д. Дорошенка була непевна, але що він був душа незлоблива…, то його помилувано. Гірше стояла справа з другим Дмитром Івановичем — Донцовим, що його шиї домагалися ес-ери… Донцову могло бути не з медом". Поміг мені в цій халепі полк. Е. Коновалець.

46

А. Марґолін був призначений Директорією, послом до Лондону. В своїй дипльоматичній діяльности, репрезентуючи самостійну Україну, що була в стані війни з російським аґресором, — виступав він за "федерацію", тобто за "єдину, неділиму" Росію, отже проти української державности Про це він сам пише в своїй англійській книзі "From a political Diary, Russia, the Ukraine and America, 1905–1945", Columbia University Press 1946. Докладно про це див. статтю — "З приводу одної книги", Ню-йоркський "Вістник", травень, 1950. По 26 травня 1926, він не заявився без застережень по стороні замордованого шефа своєї держави, С. Петлюри.

47

В. Чехівський — член Ц. К. Укр. Соц. Дем. Партії. Політика ніколи не була його стихією. Вже в 1920 pp. зайнявся він виключно церковно-реліґійними оправами, ставши одним з орґанізаторів Укр. Правосл. Автокеф. Церкви.

48

Цей уступ написаний був умисно езопівською мовою. Говорилося про можливість військового перевороту. Згадуючи про провінцію і партії, Е. Коновалець побоювався активної опозиції соціялістичних партій на провінції, в разі переведення військового "coup d'Etat". Але, як показали пізніше події, і проти Директорії зараз же повели ворожу аґітацію ліві "ес-ери" і "ес-деки". Російські ж партії на Україні — теж так чи сяк були проти всякої української влади. Що до партій жидівських, то головні з них СЕРП (соц. евр. роб. пар.) і "Бунд" зразу ж визнали "уряд" X. Раковського на Україні. До речі, повний титул "Бунда" звучав: "Еврейскій Рабочій Союз в Литве, Польше и Росіи", хоч в Росії він не діяв, лише на Україні, але Україна для бундівців — теж була Росія.

49

„Спірітус мовенс «крайнього (лівого) напрямку" — це Винниченко. "Найбільш міродатна особа" — це С. Петлюра. Думаю, що полк. Е. Коиовалець не мав в дійсности таких скептичних поглядів що до армії, лише з инших причин (може не сподіючись згоди Петлюри на наш задум), — підкреслював в той спосіб труднощі переведення цілого задуму.

50

Київські записки мої кінчаються 9-им січня 1919 р. 13-го січня я покинув Київ.

51

За одною версією було тих полонених українців австрійської армії в Італії до 100.000, за другою — 200.000 навіть, триманих на острозі Азінарі. Занятися їх справою, (евент. Їх транспортом на Україну для війни з большевиками), доручила Директорія "ес-ерові" О. Севрюкові був. члену української мирової делєґації в Берестю, а по упадку гетьманату, призначеному послом Директорії в Берліні. Севрюк, який пізніше став большевицьким аґентам, мабуть, умисне запропастив цю справу з полоненими, покинув 1920 р. весь персонал своєї міїсії в Італії (С. Трубецкой, ґен. Г. Косак) і, забравши з собою пів міліона лір місійних грошей, втік до Франції, де граючи на біржі, стратив ту суму. Це спроневірення ствердила післана Директорією слідча комісія під головуванням Д. Дорошенка в 1921 р. У Франції О. Саврюк злигався з большевиками, займався ширенням їх літератури, заснував СУГУФ (союз сов. увр. горожан у Франції) видавав большевицьку часопис на укр. мові. За цю акцію був видалений з Франції. Коли стала актуальною справа Закарпаття, Севрюк виплинув знову (як довірений німців) і друкував у "Ділі" статті, представляючи себе укр. патріотом. В 1941 р. в Берліні є він головний "спец" від українських справ при Ost-Ministerium (через його доноси мав я неприємности в Gestapo). Як писала німецька преса по війні, Севрюк був остаточно здемаскований як большевицький аґент і зліквідований ще під час війни.

52-53

Острови Прінкіпо, або Принцеві — на Мармуровім морі, поблизу Константинополя. В 1919 р. президент 3. Д. Америки, В. Вилсон, пропонував скликати там мирову конференцію всіх воюючих сторін в рос. імперій з участю держав Антанти. З цього, явно фантастичного, проєкта, очевидно, нічого не вийшло. З тих задумів не вийшло нічого позитивного, бо й Липинський незабаром покинув пост посла у Відні, і взагалі всякі подібні кроки для нас стали неможливі, бо за Директорії вся дипльоматична акція за кордоном зосередилася в руках соціялістів.

54

Мик. Лівицький, був. член Берестейської мирової делєґації, соц. — демократ, був призначений радником Паризької місії. Людина мало інтеліґентна, як дипльомат — робив комічне вражіння. Стрічався потім з ним в Берні (Швайцарія), де призначений ще Гетьманом наш посол д-р Лукасевич доручив мені вести пресове бюро нашої місії. Протягом двох літ (1919-21), удалося тоді нам не лише вести укр. пропаґанду в швайцарській пресі статтями, але й — через швайцарську телеґр. аґенцію, містити в тій пресі — майже що дня — одну, дві чи три депеші нашого пресового бюра про воєнну акцію української армії (і повстанців) на Наддніпрянщині, і в Галичині. Тим шляхом діставалися наші депеші до французької і англо-саксонської преси. Хутко по ліквідації українських дипльоматичних місій за кордоном, в 1921 чи 1922 p., M. Лівицький вернув на Україну до большевиків, де хутко поділив долю инших "возвращенців".