Дік Френсіс - Фаворит

замовити кілька машин… до весілля. Моя сестра бере шлюб, — вигадував я, прибравши собі навіть сестру. — Це можна здійснити?

— Звичайно, можна, — відказала вона. — Ось я запитаю управителя. Він завжди сам приймає такі замовлення.

— Я поки що тільки цікавлюсь, — поспішив я пояснити. — Сестра прохала… звернутися до кількох фірм, аби взнати, де… вигідніше. Я не можу оформити заявки, поки не дістану її згоди.

— Атож, — мовила вона. — Тоді я попрошу містера Філдера поговорити з вами.

I пішла до кімнати управителя.

Я тим часом усміхався до іншої, що взялася поправляти собі зачіску, та дослухався до голосу телефоністки.

— Одну хвилинку, сер. Я спершу з'ясую, чи є там поблизу машина. — I, повернувши вмикач, стала викликати: — Хоу-2, відповідайте! Негайно відгукніться, будь-яка машина в Хоу-2!

Тиша, потім чоловічий голос пробубонів:

— Здається, жодної в Хоу-2, Меріголд. Я можу доїхати туди за п'ять хвилин, бо щойно висадив пасажира на Ленджбері-плейс.

— Гаразд, Джіме. — Вона вказала адресу й перемкнула телефон: — Таксі прийде через п'ять хвилин, сер, пробачте, але у нас немає ближчих машин. Дякую, сер.

Не встигла вона закінчити, як знову пролунав дзвоник.

— «Таксі Марконі». Чим можу служити?

У холі заклацали каблучки. Дівчина поверталась од Філдера.

— Управитель просить вас, сер.

— Дякую, — мовив я і пройшов крізь хол у відчинені в глибині двері.

Назустріч мені звівся й простягнув руку огрядний, міцно збудований, чемний чоловік років за сорок. Брюнет, в окулярах з чорною оправою й холодними синіми очима. Він здавався надто імпозантним і надто досвідченим клерком для такої посади,

У мене навіть тенькнуло серце з остраху, що він може знати мене, та очі його нічого не виказували, і він спокійнісінько мовив:

— Я чув, ви збираєтеся замовляти кілька машин…

— Це правда, — кивнув я й почав правити теревені щодо весілля. Він щось занотував, прикинув вартість замовлення й простягнув мені аркуш. Почерк був з натиском, рівний, саме відповідний такій особі.

— Дякую, — вклонився я. — Ми порадимося з сестрою й дамо вам знати.

Виходячи з кабінету й причиняючи двері, я метнув на нього погляд. Проте він сидів за своїм столом, дивлячись крізь окуляри спокійними очима. Годі було щось прочитати з його виразу.

Я повернувся до дівчат, сказав, що залагодив справу, й подякував.

I, вже виходячи, раптом стрепенувся од щасливого здогаду:

— Між іншим, чи не сказали б ви, де я міг би бачити містера Кліффорда?

Обидві й не змигнули. Просто відповіли, що не знають.

— Меріголд може довідатись, — сказала одна з дівчат. Та охоче взялася допомогти.

— Увага! Слухайте мене всі! Хто-небудь возив сьогодні містера Тюдора?

Чоловічий голос відповів:

— Я одвозив його вранці на станцію, Меріголд. Він сів у лондонський експрес.

— Дякую, Майк, — одказала телефоністка.

— Вона знає голос кожного, — зауважила одна з дівчат. — Їм нема потреби навіть вказувати номер машини.

— А ви знайомі з містером Тюдором? — поцікавився я.

— Ніколи й не бачили його. Він наш постійний замовник. Бере машину, де трапиться, їде, куди забагнеться, а ми в кінці місяця складаємо рахунок та надсилаємо містеру Тюдору.

— Але ж водії можуть забути доповісти, — кинув я жартома.

— Ну що ви! Вони отримують комісійні з кожного замовлення. Ми накидаємо їм десять відсотків, щоб не ганьбили себе «чайовими».

— Гарна ідея. Й багато у вас постійних замовників?

— Кілька десятків. Містер Тюдор — найвигідніший.

— А скільки в парку машин?

— Тридцять одна. Звичайно, деякі на ремонті, а зимою на маршрутах лише половина… До того ж перебивають конкуренти. Ми не одна фірма в місті.

— А хто її власник? — спитав я ніби між іншим. Вони заявили, що не знають.

— Не містер Філдер?.. — натякнув я.

— Ні, ні, — заперечила Меріголд, — не думаю. Мусить бути голова, хоч ми його в вічі не бачили. Містер Філдер — пішак, як і ми, навіть іноді підмінює мене ввечері або в неділю.

Мені здалося, що вони раптом збагнули: а яке це має відношення до весілля? Час було забиратись, і я пішов.

Стояв на вулиці, думав, що далі робити. Через дорогу побачив кафе і, оскільки саме час було попоїсти, перебіг вулицю й зайшов. На мене війнуло густим духом капусти. Людей ще було мало. I я сів поблизу вікна. Крізь сітчасті завіски можна було поглядати на контору «Марконі», хоч я не був певен, чи це мені пригодиться.

Огрядна дівчина з пишною зачіскою тицьнула мені видрукуване на машинці меню. Я поглянув на нього й засмутився — найпримітивніший вибір: помідоровий суп, смажена тріска, сосиски в тісті, м'ясний пиріг, пудинг і на додаток солодкий кисіль. Саме те, що тримає вагу жокея в нормі! Я замовив каву. Дівчина відповіла, що в цей час каву без їжі не подають, — столиків не вистачає. Я пообіцяв сплатити за весь сніданок, і вона заспокоїлась, напевно, обізвавши мене подумки диваком.

Кава виявилась напрочуд духмяною й смачною. Очевидячки, ще не встигли розбавити, подумав я, споглядаючи контору. Нічого цікавого.

Над дверима то блимали, то згасали червоні літери неонової реклами, що їх я раніш не помітив. На всю ширину фасаду красувалося ім'я — Л. С. ПЕРТ, а над вікном яскраво-жовтий на чорному тлі напис — «Таксі Марконі». Третій поверх, як свідчила блакитна вивіска з білими літерами, належав фірмі «Дженкінс, оптова торгівля капелюхами».

Все це псувало ошатний вигляд будинку та порушувало задум архітектора часів Регентства. Я подумав, що він, бідолаха, мабуть, перевертається в своїй труні, і навіть підскочив з несподіванки, коли почув:

— Вандалізм! Га?

Жінка середнього віку підсіла до мого столика, поки я роздивлявся будинок. У неї було сумне, видовжене обличчя, без жодного сліду косметики, на толові якийсь поганий рудий капелюшок, а очі дивились дуже серйозно. Кафе заповнювалось людьми, і я вже не міг зберігати за собою окремий столик.

— Дивна картина, — погодився я.

— Треба боротися з цим. Усі старі будинки в окрузі поділено та перетворено на контори, навіть боляче дивитися. Я належу до Товариства охорони пам'ятників архітектури, — врочисто мовила вона, — і ми звернулися з петицією, яка вимагає спинити супостатів, що псують старовинні фасади дурнуватими рекламами.

— I маєте успіх?

Вона здавалася пригніченою.

— Ніякого. Людей це зовсім не турбує. Можете дивуватись, але більшість мешканців Брайтона навіть не уявляють, як виглядає будинок часів Регентства, хоч вони тут на кожному кроці! Погляньте на отой ряд навпроти… з його жахливими вивісками. А он та їхня неонова реклама! — голос у неї затремтів від обурення. — Це вже остання крапля. Вона з'явилася кілька місяців тому. Ми вимагали прибрати, але дарма.

— Негарно, — відказав я, стежачи за дверима напроти. Вийшли обидві друкарки,