Дік Френсіс - Фаворит

старих конвертів, позначених числами та зауваженнями на звороті. Це були здебільшого нотатки для пам'яті: «Сказати Сімпсонові, аби поремонтував бар'єр на повороті», «Вівторок — день народженні Поллі» тощо. Я переглянув їх і поклав до купи, що мала піти на смітник.

Та раптом зупинився. На одному з конвертів розкидистим почерком Білла було занотоване ім'я Кліффорда Тюдора, а внизу брайтонська адреса й номер телефону.

— Ти знаєш такого… на ймення Кліффорд Тюдор? — запитав я у Сцілли.

— Ніколи й не чула, — відповіла вона, не полишаючи читання.

Якщо Білл збирався брати участь у змаганнях на його рисаку, як заявив мені Тюдор, коли я підвозив його з Пламптона в Брайтон, то було цілком зрозуміло, чому Білл записав цю адресу. Я оглянув конверт. Лист надійшов од місцевого крамаря, прізвище якого стояло в лівому кутку, а на штемпелі я розгледів місяць — січень. Це свідчило, що Білл зовсім недавно занотував адресу Тюдора.

Поклавши конверта до кишені, я взявся за інші папери. Старі знімки, кілька аркушиків з дитячими малюнками та кривульками, алфавітні блокноти з адресами, багажні наклейки, вітальна листівка, шкільні табелі й записники.

— Краще б ти сама розбирала все це, — мовив я.

— Ні, — посміхнулася вона, одірвавшись від листа. — Ти мені казатимеш що й до чого, а я потім подивлюсь.

У Білла не було таємниць. У записниках я побачив щоденні видатки, які він занотував, щоб знати баланс на кінець року. Їх було кілька. Я взяв щоденник останнього року й неквапливо гортав його.

Шкільні витрати, сіно для коней, садовий шланг, ремонт фари «ягуара», дарунок Сціллі, ставка на Адмірала, пожертвування. Далі чисті аркуші, що їх він уже не заповнить.

Я знову глянув на останні записи. Ставка на Адмірала. Можливий виграш — десять фунтів, позначив Білл. Дата — день його смерті. Що б там не казали йому про «падіння», він вважав це просто жартом і поставив сам на себе, не беручи того до уваги. Дуже хотілося б знати, що то за «жарт». Він розповів про це Піту, який цілком був заклопотаний своїми кіньми. I жодним словом не обмовився Сціллі чи ще комусь. Може, вважав це такою дрібницею, що просто забув.

Я склав записники і взявся за останню шухляду. Серед папірців виявилось п'ятнадцять або двадцять талонів, виданих букмекерами під час змагань. Коли ставку програно, гравці викидають їх, а не ховають до письмового столу.

— Навіщо Білл зберігав ці талони? — запитав я.

— А хіба ти забув, як Генрі ними захоплювався? Навіть коли охолов, Білл продовжував їх приносити. Мабуть, зберігав на той випадок, може, Уїльяму теж забагнеться гратись у букмекерів.

Так, я пам'ятав. Мені доводилося ставити на безліч рисаків по півпенса, коли Генрі проводив «змагання». Талони, що їх він видавав, жодного разу не вигравали.

Ті, що приносив Білл, були від багатьох букмекерів. Він любив сам штовхатися поміж них і платив готівкою, а не йшов до тоталізатора.

— Ти хочеш зберегти їх для Уїльяма? — допитувався я.

— Хай будуть.

Я запхнув їх до столу й покінчив з марудною роботою. Було вже пізно. Ми пішли до вітальні, розтопили камін та всілися в крісла.

— Аллане, хочу подарувати тобі щось із речей Білла. Я довго думала і, по-моєму, добре вибрала. — Вона одвела очі в бік каміна й простягла руки до вогню. — Ти дістанеш Адмірала…

— Ні! — вигукнув я.

— Чому? — вигляд у неї був розчарований.

— Люба моя, це надто дорогий подарунок. Я думав, річ ітиме про портсигар або калитку для тютюну. Ти не можеш віддати мені Адмірала. Він коштує кілька тисяч. Продай його або доручи жокеям, коли хочеш зберегти. А мені ти не маєш права віддавати. Я вчинив би нечесно щодо тебе й дітей, коли б узяв його.

— Може, він і коштує кілька тисяч; Та я не можу його продати. Він надто багато важив для Білла. Продати, особливо зараз — ні… Але, як ти знаєш, тримати його я теж не маю змоги. Після Білла зосталися борги. Коли ж подарую його тобі, знатиму, що він у надійних руках. Така доля скакуна порадувала б Білла, я певна. Як бачиш, я все зважила, отож не відмовляйся, прошу тебе.

Вона твердо вирішила.

— Тоді я візьму його тимчасово, скажімо, найму…

— Ні, в подарунок. Од Білла, якщо хочеш.

Мені довелося погодитись, і я дякував Сціллі, як тільки міг.

Вранці, ще вдосвіта, я поїхав до стаєнь Піта Грегорі, щоб поплигати з Безнадійним на учбових бар'єрах. Мрячило, але я недарма так далеко добирався — ми все-таки вивели коня. Безнадійний посковзнувся перед першою перешкодою й потім уже неохоче брав інші.

Ми облишили все й пішли до Піта на квартиру. Я сказав йому, що Адмірал мій і що тепер скакатиму на ньому.

Він повідомив:

— Його записано на Великий приз у Ліверпулі.

— Чудово! — захоплено вигукнув я. Бо ще жодного разу не брав участі в таких солідних змаганнях, і несподівана перспектива бути там за два тижні підбадьорила мене.

— Хочеш спробувати?

— А чому б і ні?

Ми зважили шанси інших моїх коней, і Піт заявив, що Паліндром у відмінній формі після Челтенхема й може показати себе в Брістолі. Ми вийшли подивитися на нього, і я оглянув також хвору ногу Піднебесного. Опух ще не спав, але вже йшлося на краще.

Од Піта я поїхав до Брайтона, залишивши свій «лотос» на зупинці, як і завжди. Біля брайтонського вокзалу насамперед глянув на таксі. На майдані стояло три машини без жовтих щитків. Я кинувся шукати контору «Марконі» — адресу взяв із телефонного довідника. Я не мав чітко визначеного плану, але був певен, що ключ до таємниці десь саме тут — у Брайтоні. Отож вирішив діяти не гаючись. Мої пошуки на іподромі ні до чого не привели, окрім хрипкої погрози телефоном.

Контора «Марконі» містилася в нижньому поверсі особняка часів Регентства. Я зайшов до вузького холу.

Праворуч були сходи, а ліворуч — двоє дверей. Треті, з табличкою «Управитель», ховалися в кінці коридора. На найближчих до мене чорнів напис «Довідкове бюро», і я зайшов.

Колись це була елегантна кімната, і навіть конторське обладнання її не псувало. Дві молоденькі друкарки сиділи за столиками, а крізь прочинені двері я побачив телефоністку перед розподільним щитком. Вона з кимось розмовляла.

— Так, пані, таксі прийде до вас за три хвилини. Дякую!

У неї був високий голос з приємним тембром. Друкарки глянули на мене. Обидві були у вузьких светрах і дуже нафарбовані. Я звернувся до ближчої.

— Пробачте… я хотів би