Брати Капранови - Закон Братів Капранових

насправді виявляються зовсім різними - комунікабельними, але кожен по-своєму. Це вам простий приклад застосування маркетингового підходу до життя людини.

От бачите - навіть на відносно простому прикладі простої людини принцип гасла не працює. А на прикладі нації? Отож-бо. Ми часто повторюємо картярську приказку: “Бог не фраєр”. А зараз додамо: і не маркетолог. І те, що він про нас думає, не можна написати на транспаранті. Митці та філософи тільки намагають-ся наблизитися до цієї Божої ідеї у своїх творах та роздумах і той, кому вдається вкласти у стіни нашого Храму бодай камінець - найщасливіша людина у світі. Ми пишемо, малюємо, складаємо музику і прислухаємо-ся - вгадали, чи ні? Резонує, чи ні? Це ВОНО, чи знову мимо? А тоді знову пишемо, малюємо, складаємо музику. І ті твори, де вгадали, знаходять своє місце у культурному полотні, а ті, де не вгадали, - забуваються. І так сотні років, сотні людей, тисячі творів усіх видів мистецтва - театру, кіно, літератури, музики, живопису, скульптури. І усе це разом називається національною культурою.

Таким чином, доходимо логічного висновку: єдиним формулюванням національної ідеї є національна культура. Національну ідею не можна написати у вигляді гасла. Її треба відчути. Будь-яка нація має національну ідею. Туареги мають, українці мають, кримські татари мають. І бреше гебешник Путін, що Росія її не виробила. Він просто неписьменна людина, не читав Толстого, Достоєвського та Тургенєва. І Кучма бреше, що національна ідея не працює - ще й як працює! Щодня та щохвилини. І Табачник бреше про добробут, і Гітлер - про “Майн кампф”.

Як зрозуміти національну ідею українців? Прочитати класику та спробувати знайти там не лише боротьбу проти кріпацтва. Послухати музику й почути не тільки “Ти ж мене підманула”. Зазирнути у роботи Білокур глибше за намальовані червоні прапори. Прочитати сучасних авторів і відшукати, що вони мають спільного з Франком та Українкою. А таки мають!

Непросто, скажете ви. Непросто. А ви хотіли дізнатися думку Господа про себе з підручника для сьомого класу? Іноді для цього не вистачає цілого життя.

І тих, кого задовольняє життя у координатах “купи-продай”, ми навіть не агітуємо - купуйте собі і продавайте, хай ці два слова і будуть вашою національною ідеєю. Ну а решту запрошуємо продовжити дослідження ідеї української нації. Аби разом з Шевченком розібратися, для чого нас послав у світ Господь Бог.

Аби стати українцями.

Зранку - в газеті, ввечері - в клозеті,або Симон Петлюра, як мірило сучасного стану української критики

Потрапила нам якось до рук збірка творів модного на початку ХХ сторіччя публіциста, такого собі Симона Петлюри (Київ, Видавництво “Дніпро”, 1993 р.). Дуже мало політики й несподівано багато критики, у тому числі літературної. Читання цікаве до нестями і водночас трохи дивне, особливо для нас, споживачів сучасної публіцистики.

Найсильніше враження справив загальний тон публікацій, який на сьогодні виглядає нереально поважливим. Коли читаєш, як автор сподівається, що його “скромна думка” знайде відгук серед читачів, або що зауваження “стануть у нагоді автору”, перед очима сам по собі вимальовується образ непротивленця злу насильством або хіпі-проповідника.

“Невже це той самий Петлюра, головний військовий ідеолог УНР? - запитали ми в себе. - Бути не може!”

Та ні, начебто той самий. Героїчний Симон Васильович. І портрет схожий. То у чім же справа? Вже хто-хто, а він не повинен був нітитися перед письменниками, а тим більше перед читачами. З вершин своєї особистості, цей велет мав би кидати разючі блискавки, а не вибачатися, немов провінціал під час творчої зустрічі зі столичною знаменитістю.

“Що ж із ним сталося?” - замислилися ми. І почитавши трохи далі, раптом зрозуміли - це не з ним сталося, це з нами сталося. Ми надто звикли до сучасних українських стандартів публіцистики і безнадійно зіпсували свій смак.

Ви можете не повірити, але на всю збірку ми не знайшли жодного натяку на зневагу до об’єкта критики. Ані до автора, ані до твору. Ви, певно, здивуєтеся, але Симон Петлюра чудово обходився без цього, найпопулярнішого сьогодні прийому. Навіть під час полеміки зі своїми лютими противниками.

Для закріплення враження ми одразу ж пірнули у хащі сучасної критики. (“Телекритика”, “Книжковий огляд”, “Дзеркало тижня”, “Книжник-Ревю”, “Критика”.) І переконалися у тотальній зневазі наших публіцистів до творів, а найчастіше - творців, які мали нещастя потрапити їм на язика.

Сьогодні в українській критиці панують дві школи - російськомовне цідіння слів “через губу” київського розливу і галицьке україномовне “пхекання”. Мусимо зауважити, що представники обох напрямків у масі своїй страшенно одноманітні. Та воно й не дивно. Бо жовч, яка потоками ллється з-під їхніх пер, - не дуже добрий каталізатор творчого процесу.

Звідки воно взялося? Може, наші критики досягли якихось космічних творчих висот? Може, їхня тотальна зверхність спирається на створені власноруч геніальні романи, передачі, кінофільми? Мовляв, от ми зробили, а вам - слабо?

Тоді прохання ці досягнення оприлюднити. Дайте хоч би список, якщо немає змоги передати на суд широкої публіки самі твори. А поки цього не зроблено, будемо вважати, що об’єктивних підстав для зверхності у більшості українських критиків все-таки нема. Хоча, відверто кажучи, людина, яка хоча б щось путяще за своє життя створила, дуже рідко опускається до зневажливих інтонацій. Бо знає, що для творчої особистості будь-який прояв скепсису або зверхності - це удар нижче пояса, на який можна отримати у відповідь хіба такий самий удар.

Пліч-о-пліч зі зневагою сторінками української критики бадьоро крокує іронія. Що й казати, цю нивку наші публіцисти зорали дуже ретельно. Деякі їхні пасажі дійсно смішні, зграбні і навіть привабливі з літературної точки зору. Але біда в тому, що зворотнім боком іронії завжди є відстороненість. Людина, яка щиро співпереживає, може вихваляти, може лаятися. А от іронія найчастіше свідчить про байдужість - байдужість критика до явища або проблеми, про яку він пише.

З сумом маємо констатувати - ми зрозуміли, чому українських публіцистів здебільшого нудно читати. Творчість байдужої людини має дуже мало шансів захопити увагу. А надто велика щільність іронічних прийомів швидко викликає алергію навіть у найтренованіших читачів.

До речі, про читачів. Як ви гадаєте, для кого пишуть наші критики? Ми, щиро кажучи, цього зрозуміти не можемо. Для пересічного споживача продуктів культури їхня продукція не годиться. З більшості критичних статей неможливо зробити головного висновку - чи варто мені, скажімо, Кравченку Петру Пилиповичу, читати згадану критиком книжку чи дивитися фільм. Ні, хвалять його чи ганять, зрозуміло. Але які