Стефані Маєр - Затемнення

Але кілька речей, яких мені хотілося, були більш значущими. Особливо одна річ. У мене була близька подруга на ім’я Віра. Вона вийшла заміж зовсім юною — в сімнадцять років. Її чоловіком став хлопець, за якого мої батьки ніколи б мене не віддали, — тесля. За рік у них народився син, гарненький маленький хлопчик, із ямочками на щічках та чорними кучериками. Вперше у своєму життя я заревнувала…

Вона подивилася на мене своїми бездонними очима.

— То були інші часи. Мені було стільки ж, як тобі, але я почувалася готовою до цього. Я палко мріяла про власного малюка, про будинок і чоловіка, який цілував би мене, повертаючись додому з роботи, — як у Віри. Лише дім у моїй уяві був зовсім не таким…

Мені було важко уявити той світ, який знала Розалія. Її історія здавалася мені радше казкою, аніж бувальщиною. Трохи шокована, я усвідомлювала, що це дуже скидалося на той світ, який пізнав Едвард у свої людські часи, світ, у якому він виріс. Невже мій світ здається йому таким самим незбагненним, як мені — світ Розалії? Так подумала я, поки Розалія мовчала. Потім вона зітхнула і продовжила розповідь, але голос її змінився — туга зникла.

— У Рочестері мешкала одна королівська родина — Кінги — отака-от іронія. Ройсу Кінгу належав банк, у якому працював мій батько, і що другий по-справжньому прибутковий бізнес у місті. Ось як його син, Ройс Кінг Другий, — (її рот скривився на цьому імені, яке вона процідила крізь зуби), — побачив мене вперше. Він збирався перебрати на себе управління банком і почав вивчати, як працюють різні співробітники. Два дні потому моя мати навмисно забула дати батькові з собою на роботу обід. Пам’ятаю, як я розгубилася, коли вона наполягла, щоб я одягла свою білу органзову сукню, підібрала волосся і пішла до банку…

Розалія невесело засміялася.

— Я не помітила, що Ройс по-особливому на мене дивився. Усі на мене дивилися. Але того вечора принесли перші троянди. Щовечора, коли він до мене залицявся, він посилав мені букет троянд. Моя кімната була заставлена ними. Дійшло до того, що я пахла трояндами, коли виходила з дому.

Ройс був симпатичний. У нього було трохи світліше за моє волосся, блакитні очі. Він говорив, що мої очі схожі на фіалки, і невдовзі став присилати мені ці квіти разом із трояндами.

Сказати, що мої батьки поставилися схвально, — це нічого не сказати. Це було все, про що вони мріяли. І Ройс, здавалося, був усім, про що мріяла я. Казковий принц, який прийшов, щоб зробити мене принцесою. Усе, чого я хотіла, а мені й не треба було більше. Ми заручилися після двомісячного знайомства.

Ми небагато часу проводили наодинці. Ройс казав, що у нього багато роботи, а коли ми були разом, то йому подобалося, щоб люди дивилися на нас і бачили, як я тримаю його під руку. І мені це подобалося. Було багато вечірок, танців, гарних суконь. Коли ти Кінг, перед тобою розчиняються всі двері й червоні доріжки розстилаються тобі назустріч.

Ми недовго були заручені. Справа рухалася до шикарного весілля. Це було саме те, чого я бажала. Я була цілковито щасливою. І більше не заздрила Вірі, коли приходила до неї. Я уявляла своїх світловолосих дітей, які граються на моріжку маєтку Кінгів, і співчувала їй…

Несподівано Розалія перервалася, клацнувши зубами.

Це відірвало мене від історії, і я збагнула, що біда вже недалеко. Щасливого кінця не буде, як вона й обіцяла. Може, тому в ній відчутно більше гіркоти, ніж у решті Калленів, — бо у неї було все, чого вона прагнула, коли її людське життя обірвалося.

— Я була у Віри тієї ночі, — прошепотіла Розалія. Її обличчя було гладеньке і тверде, наче мармур. — Маленький Генрі був просто чарівний. А ці його ямочки, коли він усміхався! Він сидів собі сам у кутку. Віра пішла провести мене до дверей — на руках у неї було немовля, а збоку стояв чоловік і обіймав її за талію. Він поцілував її у щоку, коли думав, що я не дивлюся. Це мене збентежило. Коли Ройс мене цілував, то було якось не так — не так ніжно… Але я прогнала цю думку геть. Ройс був моїм принцом. Одного дня я стану королевою…

У місячному світлі було важко розібрати, але здалося, що її сніжно-біле обличчя ще більше зблідло.

— На вулиці стемніло, уже загорілися ліхтарі. Я навіть не здогадувалася, що було так пізно, — її шепіт став майже нечутним. — Було дуже холодно. Незвичайно холодно, як на кінець квітня. До весілля залишився тиждень, і дорогою додому я непокоїлася про погоду — я це чітко пам’ятаю. Я запам’ятала ту ніч до найменших дрібниць. Вона не виходила в мене з голови… спочатку. Я не могла думати ні про що більше. І вона лишилася мені на згадку, коли стерся останній із багатьох приємних спогадів…

Вона зітхнула і знову перейшла на шепіт.

— Так, я непокоїлася про погоду… Я не хотіла переносити весілля, яке готувалося просто неба, в будинок…

До мого дому лишалося кілька кварталів, коли я почула галас. Під розбитим вуличним ліхтарем стояла купка чоловіків і гучно реготала. Вони були п’яні. Я жалкувала, що не подзвонила батькові, аби він мене забрав. Додому було так близько, що це здавалося просто смішно. А потім хтось гукнув моє ім’я.

«Розо!» — загукав він, і решта придуркувато загиготали.

Я не звернула уваги, що ті п’яниці були гарно вбрані. То був Ройс зі своїми друзяками — синками багатіїв.

«Це моя Роза! — загорлав Ройс, гигочучи разом із ними так само придуркувато. — Ти запізно. Ми замерзли — так довго на тебе чекали».

Ніколи раніше я не бачила, щоб він пив. Лише іноді, під час вечірки, за тостом. Він казав, що не любить шампанського. Я не здогадувалася, що він полюбляє дещо набагато міцніше.

З ним був новий приятель — приятель приятеля, родом з Атланти.

«Що я тобі казав, Джоне, — радісно вигукнув Ройс, хапаючи мене за руку і притягуючи до себе. — Хіба вона не гарніша за твої персики в Джорджії?»

Чоловік на ім’я Джон був чорнявий і засмаглий. Він оглянув мене, ніби кобилу, яку збирався купувати.

«Важко сказати, — промовив він, розтягуючи слова. — Вона така закутана».

Вони зареготали, разом із ними і Ройс.

Несподівано Ройс здер із моїх плечей жакет (то був подарунок від нього), повідривавши мідні ґудзики. Вони розсипалися по бруківці.

«Покажи