Стефані Маєр - Затемнення

Він знову засміявся, а потім зірвав із моєї голови капелюшок. Шпильки різко натягнули волосся біля коренів, і я скрикнула від болю. Здавалося, їм це подобалося — зойк мого болю…

Розалія несподівано поглянула не мене, ніби забула, що я й досі там. Можу сказати точно — у мене обличчя було таке ж бліде, як і в неї. Якщо не зелене.

— Решту я тобі не розповідатиму, — сказала вона тихо. — Вони залишили мене на вулиці й реготали, коли забиралися геть. Вони гадали, що я мертва, і дражнили Ройса, що тепер йому треба шукати нову наречену. А він сміявся і відповідав, що спочатку йому треба навчитися терпіння.

Я лежала посеред дороги і чекала смерті. Холод пронизував мене, хоча дивно, що за нестерпним болем мене це хвилювало. Падав сніг, і я дивувалася, чому не помираю. Я не могла дочекатися, коли прийде смерть і покладе кінець болю. Як же довго я чекала!..

Потім мене знайшов Карлайл. Він унюхав кров і прийшов перевірити. Пам’ятаю, що мене дратувало, коли він вовтузився наді мною, намагаючись врятувати моє життя. Мені ніколи не подобався ані доктор Каллен, ані його дружина зі своїм братом — тоді Едвард видавав себе за брата. Мене засмучувало, що всі вони були вродливішими, ніж я, особливо чоловіки. Але вони не виходили у світ, тож я бачила їх заледве раз чи два.

Я гадала, що померла, коли він підняв мене з землі й побіг так прудко, що я почувалася, ніби лечу. Пам’ятаю, як злякалася, що біль не припинився…

Потім я опинилася у яскравій кімнаті, там було тепло. Я повільно помирала, і з полегшенням відчула, що біль стихає.

Але раптом щось гостре різонуло мене за горло, зап’ястя, кісточки на ногах. Я скрикнула від шоку, гадаючи, що Карлайл приніс мене сюди, аби ще більше познущатися. А потім усередині запалав вогонь, і все інше перестало існувати. Я благала його убити мене. Коли повернулися Есме та Едвард, я благала і їх убити мене. Карлайл сидів поруч. Він тримав мене за руку, говорив, що йому дуже шкода, що скоро усе закінчиться. Він усе мені розповідав, і час від часу я його слухала. Він оповів, хто він насправді й на кого я перетворююся. Я не вірила йому. Він вибачався щоразу, коли я верещала.

Едварду це зовсім не сподобалося. Пам’ятаю, я слухала, як вони мене обговорювали. Інколи я припиняла кричати. Все одно це не допомагало.

«Про що ти думав, Карлайле? — сказав Едвард. — Розалія Гейл?»

(Розалія ідеально скопіювала Едвардів роздратований голос).

— Мені не сподобалося, як він вимовив моє ім’я, — ніби зі мною було щось не так.

«Я не міг просто залишити її помирати, — спокійно відповів Карлайл. — Таку вроду зіпсувати — це занадто, занадто несправедливо».

«Я знаю», — сказав Едвард, і мені здалося, що йому байдуже. Це мене розлютило. Тоді я ще не знала, що він може читати Карлайлові думки.

«Таку вроду зіпсувати!.. Я не міг залишити її», — пошепки повторив Карлайл.

«Звичайно, не міг», — погодилася Есме.

«Люди постійно помирають, — Едвард нагадав йому суворо. — А її всі довкола знають. Кінги змушені будуть подати в розшук — і ніхто не запідозрить отого п’яницю», — гримнув він.

Я зраділа, що вони, здавалося, знають: це Ройс винен.

Я не розуміла, що все уже майже скінчилося — що я стаю дужчою і тому можу зосередитися на тому, що вони говорять. Біль стихав, починаючи з кінчиків пальців.

«Що ти збираєшся з нею робити?» — запитав Едвард із відразою — чи принаймні мені так здалося.

Карлайл зітхнув.

«Їй вирішувати, звичайно. Вона може піти своєю дорогою».

Я достатньо повірила в те, щó він мені наговорив, аби його слова мене налякали. Я знала, що моє життя скінчилося і вороття немає. Думка, що я залишуся сама, була нестерпною…

Нарешті біль утамувався, і вони ще раз мені пояснили, на що я перетворилася. Цього разу я повірила. Я відчувала спрагу, свою тверду шкіру, бачила свої сяючі червоні очі.

Для такої шелихвістки, якою я була, досить було побачити своє віддзеркалення, аби почуватися ліпше. Незважаючи на очі, я була прегарною, — вона засміялася сама до себе. — Минув деякий час, перш ніж я стала звинувачувати красу за те, що зі мною сталося, сприймати її як прокляття. Бажати, щоб я була… ну, не потворною, але звичайною. Як Віра. Щоб мені дозволили вийти заміж за чоловіка, який би кохав мене, і мати гарненьких дітей. Ось чого я насправді бажала все своє життя. Хіба я так багато хотіла?

Вона на хвильку замислилася, і мені здалося, що вона знову забула про мою присутність. Але потім вона посміхнулася, і на її обличчі з’явився переможний вираз.

— Знаєш, моя репутація майже така ж чиста, як у Карлайла, — сказала вона мені. — І краща, ніж у Есме. І в тисячу разів краща, ніж у Едварда. Я ніколи не куштувала людської крові, — гордо оголосила вона.

Вона зрозуміла моє німе запитання — чому її репутація майже чиста?

— Я вбила п’ятьох людей, — самовдоволено сказала вона. — Якщо їх можна назвати людьми. Але я була дуже обережною, щоб не пролити їхньої крові, бо знала, що тоді не зможу стриматися, а я, бачиш, не хотіла ані краплини їх у собі.

Ройса я лишила наостанок. Я сподівалася, що він чутиме про смерть своїх друзів і втямить, знатиме, що на нього чекає. Я сподівалася, що страх зробить його кінець іще жахливішим. Гадаю, мені це вдалося. Коли я прийшла по нього, він переховувався у кімнаті без вікон, за дверима такими товстими, як у банківського сейфа, перед якими чатували озброєні охоронці. Ой! сім убитих, — уточнила вона. — Я забула про охорону. З ними я впоралася за одну секунду.

Я влаштувала справжню виставу. Це було дещо по-дитячому. Я одягла весільну сукню, яку вкрала для такої нагоди. Ройс зарепетував, коли побачив мене. Тієї ночі він багато кричав. Я гарно придумала, що залишила його наостанок, — так мені було легше контролювати себе, робити все дуже повільно…

Раптом вона перервалася і поглянула на мене.

— Вибач, — сказала вона засмучено. — Я тебе налякала, правда?

— Зовсім ні, — збрехала я.

— Я трохи захопилася.

— Нема чого хвилюватися.

— Я здивована, що Едвард тобі нічого про це не розповів.

— Він не любить розповідати історії інших людей. Він почувається так, наче зраджує їхню довіру, тому що чує набагато більше, ніж вони хочуть, аби він чув.

Вона усміхнулася і похитала головою.

— Я