Ірен Віталіївна Роздобудько - Оленіада

— Не про гроші мова — про Зою...

— А що тут говорити? — скис голос у слухавці.

— А те, що сидить наша Зоя у в’язниці. Бодя каже, показували її по «Єдиному» — вона там ніби-то з якоюсь бабою коханням займалася...

— Горбатого могила виправить. — відгукнулась слухавка.

І тяжко дмухнула прямо у вухо Ройтберга.

І той зрозумів: клюнув, горбатий!

І поклав слухавку.

* * *

...Немає нічого кращого, як прокинутись від довгого сну, розім’яти скоцюрблену душу, провітрити засиджений мухами мозок!

Відчути, що ще є, ще лишився порох у порохівницях, здригнутися від потужного бродіння крові в синіх витончених у сплячці судинах — і бігти, летіти, мчати наперекір спекотному, застійному, задушливому, застояному вічному літу.

Так думав Семен Петрович Василенко, злітаючи на одинадцятий поверх свого колишнього начальника і колишнього товариша по університетському гуртожитку, Валентина Ройтберга.

Мчав не на чай чи пляшку дешевої «ягелівки», а на «явочну квартиру», де мала відбутися сувора чоловіча нарада.

І привід був мов у романах Дюма — справжній, мушкетерський!

А як інакше? Чим ще виправдати свою безсилу апатію і зрадництво, своє жалюгідне безтямне існування? Невимовна і бездіяльна туга за простою перукаркою зі спального району перетворилась на високу баладу про лицаря Айвенго, на сагу ірландського епосу, на героїку кобзарських дум. Уперше за кілька років Семен поголився і навіть три рази відтиснувся від брудної підлоги свого осиротілого помешкання. І пішов на призов друга, як олень під час серпневого гону!

Тричі дзеленькнув у двері і п’ять разів постукав азбукою Морзе.

Попри ці умовні сигнали, двері довго не відчинялись, хоча Василенко чув за ними покашлювання і якийсь рух, ніби господар топчеться перед люстерком у передпокої.

— Вільному — воля! — тихо шепнув він у замкову шпарину і одразу почув:

— Воля — вільному!

Двері прочинилися.

Але не широко.

— Валентине, це я, — сказав Василенко. — Чого не відчиняєш?...

— Та я... — почув зніяковілий голос товариша. — Це я так... Щоб не одразу... Одне слово, ось...

Двері прочинилися ширше, і Василенко з подивом побачив перед собою дивне, змінене обличчя колишнього шефа.

Волосся у нього було смолянисто-чорним, аж синім, на очах не було звичних окулярів, а півщоки затуляла ватно-марлева пов’язка, як у хворого на флюс.

— Валик, це ти? — із сумнівом вимовив Василенко.

— Я, я, — буркотливо відповів Ройтберг, ховаючи очі, і пояснив: — Конспірація...

— Так ти з тих... — з повагою видихнув Семен. — Із заколотників?..

— Ага! — гордо кивнув Ройтберг. — Щоправда, про це ніхто не знає.

І Валентин Самсонович швидко розповів історію про таємний лист Івана Оленіна, який він випадково знайшов в архіві, і про фотороботи, котрі гуляють у мережі: під одними — подяка і пошана, під іншими — обіцянка грошового винагородження за викриття.

— Так що мені тепер — все одно: або пан, або пропав! — додав Ройтберг. — Так хоч врятуємо одну людську душу!

При згадці про цю загублену душу обидва почервоніли, закректали і ніяково обійнялися, приказуючи: «Хто старе згадає...»

У цю урочисто-зворушливу мить у незачинені двері увійшов ще один учасник таємного товариства рятівників загубленої душі — Ройтберг-молодший.

І закляк перед монументальною композицією суворих чоловічих поцілунків, подумавши: «Ну і капець...»

Але продовжити цю слушну думку не зміг, адже так само, як і Семен, не впізнав батька в новому конспіративному іміджі. Незворушно оглянув його оновлені кучері кольору воронова крила, зелені лінзи в просвітлених очах і пов’язку на здутій щоці. «Закохався або крейзанувся.» — подумав Бодя і вирішив нічим не виказувати свого здивування. Якщо рідна мати стала Емануель Убліє, чому б татові не перекваліфікуватися в індіанця Соколине Око?

Ройтберг-старший потис руку Ройтбергу-молодшому і, обійнявши за плечі обох чоловіків, повів їх до зали, де на столі, крім «ягелівки» (поставленої винятково через сувору конспірацію!), лежала карта міста і різнобарвні фломастери.

Три відчайдушні голови схилилися над картою.

— Ось це — в’язниця, — тихо почав говорити Ройтберг, окреслюючи будівлю червоним фломастером. — Тут проходить чумацький шлях. Це — сквер, що переходить у діброву. Я дізнавався за своїми каналами, що камера ув’язненої З. П. Пікач знаходиться в підвальному приміщенні, тобто — близько до землі. Отже, вона може прорити тунель...

Василенко із сумнівом похитав головою:

— А ми що робитимемо?

— Ми розподілимо обов’язки і почнемо діяти прямо завтра!

— Які обов’язки? Що ми можемо? — нашорошився Бодя.

— Як це — що? — обурився Валентин Самсонович. — Пояснюю. Ти, — він кивнув на сина, — візьмеш підряд на нове утрамбування цього стратегічно важливого шляху, адже за ці дні він добре попсований мітингувальниками. Вони ж розколупали чи не все місто! Адже твоє... гівно, тобто ечиначуш, синку, нарешті згодилося для великої справи!

Бодя ображено засопів, але заперечувати не став.

— Отже, — продовжував Валентин Самсонович, — цими роботами на шляху ти відволічеш увагу від того, що буде відбуватися під землею. Більше галасу ззовні — менше підозр в середині. А ти, — Ройтберг поглянув на Василенка, — відвідаєш її, як... як втрачений під час землетрусу брат, і принесеш із собою великий торт. Типу — рідній сестрі від знайденого брата.

— Що? Торт? — розчаровано присвиснув Василенко. — Навіщо?

— Торт буде великим — гадаю, грошей у тебе вистачить, — посміхнувся Ройтберг. — У торті ти пронесеш дві саперні лопатки.

— А навіщо дві? — запитав Семен.

— З нею там ще якась баба сидить — нехай теж риє, швидше буде! Документи на відвідування мені зробили за старою дружбою в самому Міністерстві внутрішніх і зовнішніх справ.

— Геніально! — вигукнув Бодя. — А що робитимеш ти?

— Я? — з поважним виглядом прокашлявся Валентин Самсонович. — Я — мозковий центр, це по-перше. По-друге, я займуся її подальшою долею. Адже треба буде зробити документи і взяти квитки на міжнародну упряжку куди подалі. Їй в країні поки що залишатися не можна. Отже, на мені — документація, візи, квитки...

— І це все? — підозріло запитав Василенко. — А скільки ти зробиш квитків?

— А це вже залежить від твоїх грошей, свистун оленячий! — посміхнувся Ройтберг. — Можу взяти хоч на всіх!

— А якщо вона не захоче рити? — висловив слушну думку Бодя, пам’ятаючи крутий норов перукарки. — Вона ж така...

— А ти, бовдуре, звідки знаєш — яка? —