Ірен Віталіївна Роздобудько - Оленіада

Подруги в нього так і не було.

Навіть «домашні новини», не дивлячись на наполегливі запрошення, більше не приходили в його вщент проароматизовану квартиру.

Якби Бодя міг проаналізувати ситуацію, що склалася у його душі, він би напевне зрозумів: та невимовна туга полягала в жорстокій ностальгії за тими часами, коли він, ще зовсім юний, спостерігав за прекрасною перукаркою їхнього району — Зоєю Павлівною Пікач.

Зою... Зою...

Тепер він розумний, навіть має гроші, і прірва літ між ними скоротилася, і зелені кулі він більше не видмухує зі своїх вуст, і міг би...

Зою... Зою...

Де ти?..

І небесна відповідь не забарилася!

Недаремно ж кажуть розумні люди: якщо чогось хочеш — посилай сигнали у всесвіт.

Отже, несвідомі тужливі «сигнали» Боді було почуто.

А сталося це так.

...По «Єдиному У-ПС» транслювалися єдині для всієї країни новини.

Враховуючи тривожну ситуацію останніх днів, здебільшого показували прикрі сюжети про невдячних громадян, котрі знищують пам’ятники Великому Оленяреві, бешкетують на мітингах, вимагають нових, не латаних, костюмів та співпадіння «ранкових» цін із «вечірніми» тощо.

Перед очима спантеличених телеглядачів виникали жахливі кримінальні відомості про те, що в країні вже шарудить банда викрадачів оленів, котра веде перепис поголів’я і таємними каналами переправляє їх до Лапландії та Чукотки.

Випливли і імена підступних ворогів СПК, цих «моральних диверсантів» і «запроданців іноземної економіки», котрі вимагали повернення всього оленячого поголів’я на його історичну батьківщину, підриваючи економіку країни підступними ідеями переходу до інших засобів пересування.

Відверто кажучи, зайнятий усі ці роки своїм приватним бізнесом, Бодя не дуже знався на політиці, а телевізор дивився лише через те, що він блимав перед його стомленими очима, утворюючи ілюзію причетності до життя.

Просто сидів, пожовуючи попкорн, і глядів, як виникають на екрані обличчя.

Цього разу на ньому виникла усміхнена пика коміка зі «Сто першого кілометра».

— Ми переживаємо нелегкі часи, — серйозно повідомив комік, ледь стримуючи нервово напруженими м’язами щелеп на віки вічні приклеєну до обличчя посмішку, — Запроданці іноземних розвідок не дрімають! І в цьому ви можете упевнитися, переглянувши наші сюжети!

Бодя зачерпнув нову порцію попкорну, але до рота не доніс: у тьмяному світлі на екрані виникло обличчя. Зої Павлівни!

Але виникло в дивному ракурсі: колишня перукарка лежала під якоюсь рядниною, міцно обхопивши руками плечі іншої жінки. Зблиснуло світло — Зоя розплющила очі, заблимала ними, лякливо притискаючись до невідомої пані.

Потім обидві вискочили з-під ряднини і шалено закрутили головами, ніби заскочені на гарячому.

Камера застрибала у чиїхось невмілих руках — і згасла.

На екрані знову з’явилася зубата пика коміка.

Цього разу він дав волю своїй нестримній посмішці, адже тепер для неї був привід, і прокоментував побачене:

— Ось так проводять свій час ті, хто підступним чином намагався зруйнувати засади нашого ладу! Нагадаю, що цей, перепрошую за відвертість, акт одностатевої любові ви побачили у виконанні економічної авантюристки, колишньої, так би мовити, героїні минулого, котра маскувала своє справжнє ім’я під псевдонімом «Оленева Мадонна», і найвідомішої злочинниці світового масштабу пані N, котра — нагадаю! — таємним способом завезла до нашої батьківщини креслення апарата для безоленевого пересування! І намагалася запровадити його в усі галузі нашого воістину народного господарства!

Від несподіванки Бодя виплюнув залишки попкорну в слоїк з опарою ечиначушу і почав стукати по покришці телевізора, вимагаючи продовження сюжету.

Але веселун уже начитував прогноз погоди на наступні три роки.

Бодя тер очі, напружував зорову пам’ять, відтворюючи в ній коротенький сюжет і риси обличчя, котрі побачив на екрані.

Такі-так: це точно була Зоя!

Зоя Пікач.

Жінка його мрії.

Але що з нею сталося?

Чи варто довіряти коміку зі «Сто першого...»? Чи краще викликати «хатні новини» «Ох-ТіВі» на чолі з Сулейманом Напіддамом та чарівною Міланою?

Бодя нервово забігав по кімнаті, зносячи на своєму шляху реторти, колби і слоїки.

А потім, відкинувши усілякі умовності, набрав номер рідного батька.

— Ви помилились номером! — відгукнувся той схарапудженим тоном і додав дивне: — Це був не я! Присягаюся!!

— Тату, це я, твій син! — поквапився повідомити Ройтберг-молодший.

— Син? — недовірливо перепитала слухавка. — Тоді назви своє ім’я!

«Мабуть, зараз усі з глузду поз’їжджали...» — подумав Бодя і додав якомога спокійніше:

— Богдан.

— Відповідь невірна! — зловтішно сказала слухавка.

— Бодя... — здогадався виправитись Ройтберг-молодший.

На тому кінці дроту на кілька секунд запала тиша.

— Бодя? — нарешті вимовив батько. — Так би одразу й сказав...

— Тату, що з тобою? — турботливо запитав син.

— Усе нормально, — трохи повеселішав голос у слухавці. — Я тут... цеє... родимку виводжу — увесь у милі... тому й не впізнав... А тобі чого? Кажи, адже я маю п’ять хвилин, а потім треба змивати розчин...

«Кожен казиться по-своєму...» — подумав Бодя, вирішивши не вдаватися в подробиці батькового особистого життя, і тому поставив питання руба:

— Тату, а ти знаєш, де зараз... — тут він затнувся, не в змозі вимовити солодке ім’я свого юнацького захвату. Але переборовши трем, додав: — ...та перукарка?

— Яка ще перукарка? — вдав, що не розуміє, Валентин Самсонович.

— Ну та. через яку ти з мамою посварився... Зоя, здається... Зоя Павлівна... З перукарні «Бобрик»?

Довгий тяжкий схлип пролунав у слухавці.

— І ти, Бодя?.. — схвильовано вимовив батько, а потім, опанувавши себе, додав із ревнощем: — У тюрмі твоя Зоя! Не бачити тобі її, як власних вух!

Оскільки Бодя і без цієї дотепної констатації власні вуха бачив лише в дзеркалі, втрачати йому було нічого і він сміливо продовжив наполягати:

— У якій тюрмі? За що?

— Бо дуже розумна була... — буркнув батько. — Усім хвоста, тобто роги, накрутила...

— А я щойно бачив її по телевізору! — переможно повідомив син.

— Невже? — знущально проспівала слухавка. — І що ж вона там робила? Ягелеву баланду сьорбала?

— Навпаки! Коханням займалася!

— Горбатого могила виправить... — буркнув Ройтберг-старший.

І Бодя зрозумів: клюнув!

Варто лише дати йому, горбатому, час.

Посміхнувся і поклав слухавку.

* * *

— Слухай, Семене, — казав за кілька хвилин Валентин Самсонович старому приятелеві Василенку, — відкинемо колишнє...

Дзвінок підступного товариша заскочив Василенка якраз в ту мить, коли він хотів розпалити багаття з охайно складених у дровітню доларів.

— Пам’ятаєш, як у нас було: один за всіх?.. — продовжував Ройтберг.

— Було та відмукало! Гроші позичити хочеш? — ядуче запитав Семен, зловтішно підпалюючи сірник.