Жан Фуке - У чому ж таємниця?

Спершу жити… Ви ж знаєте з курсу класичної гімназії? «Primum vivere, deinde philosophari»[13], — казали стародавні римляни. Отже, жити — це головне.

Попри свою привітність, пан Паран видався якийсь стриманий і стурбований, ніби він чомусь вагався. Він шкодував, що погодився, аби Жан-Луї вів розслідування справи: краще б за неї справді взялось одне з тих агентств, до яких радив йому звернутися Жорж Маршан.

— Так, так, я повинен був звернутися до цих людей, бо вони мають необхідні засоби як для розслідування, так і для захисту. Не вбачайте в моїх словах ніякої образи, просто я не маю права примушувати вас марно витрачати час, а може, й ризикувати. Отже, віднині ви зовсім вільні у вчинках, можете відмовитися від цього розслідування.

— У свою чергу, добродію, я теж прошу пробачення. Гадав, що досі моя проникливість ще не виправдала вашого довір'я. Але зараз я вважаю, що вже вхопився за нитку й невдовзі зможу дати вам необхідну відповідь. Визнаю, що тут може бути якийсь ризик, але це аж ніяк не примусить мене відмовитися від розпочатої справи.

Вислухавши юнака, Робер Паран заспокоївся. — Не думайте, що я боюся.

— Це було б зрозуміло.

— Цебто як?

— Скажімо, коли б смерть Рето мала якийсь зв'язок з вашою справою.

— А у вас є якісь дані щодо цього чи самі здогади?

Жан-Луї боявся прохопитися словом. Вважав, що зарано розповідати Роберові Паранові про деякі деталі, відомі тільки йому й батькові.

— Як вам сказати, добродію. Логічний здогад підказує, що між цими двома справами можливий якийсь зв'язок. Навіть не гіпотеза, а умоглядна побудова.

Пан Паран уп'явся очима в Жана-Луї і, щоб переконатися, що його не морочать, недбало кинув:

— Як хочете… — і додав замислено: — Звичайно, хід ваших думок вельми спокусливий. — Якийсь час він помовчав, а потім рішучим тоном повів: — Та хай там як, а вертаючись до початку нашої розмови, хочу ще р вам сказати, що ви цілком вільні у своїх рішеннях.

Жан-Луї відповів не відразу. Він вагався між двом варіантами: або вдати, що відмовився, або ж відверто провадити далі розпочату справу. Але ні в якому разі не збирався відмовитись від операції, план якої розробив сьогодні по обіді разом з Жакліною.

— Я не відмовляюся від розпочатого розслідував добродію. Ви можете повністю покластися на мене. А вирішуватиму все самостійно.

Робер Паран встав і простяг юнакові руку:

— Це мене не дивує. Такої відповіді я й чекав о вас. Дякую за щирість.

Вони подивились один одному у вічі. Зовні спокійне Паранове обличчя зраджувало якесь приховане хвилювання.

— Якщо зможу стати вам у пригоді, розраховуйте й на мене. І не тільки на пораду чи фінансову підтримку, але також, — він показав стиснуті кулаки. — Ось уже двадцять п'ять років я воюю із загадками, таємницями, авантюрами. Сьогодні ввечері виїжджаю, повернуся не раніше як у вівторок двадцять сьомого серпня або й ще пізніше. І відразу буду до ваших послуг, діятимемо разом. Звісно, ви тут ще будете до кінця серпня?

— Я лишатимусь тут доти, доки буде потрібно. Якщо встигну закінчити справу, поїду тридцять першого. Моя наречена приїде до мене п'ятнадцятого вересня. Ми збираємось одружитися в жовтні, ще до початку навчального року на медичному факультеті. Вінчатимемося тут.

Пан Паран осміхнувся.

— У жовтні в Персаку відбудеться щонайменше двоє весіль.

Розмова скінчилася. Перш ніж розпрощатися із своїм гостем, пан Паран півголосом порадив йому бути обережним.

— З багатьох причин, яких ви не можете знати.

— Будьте спокійні, добродію.

— Та затямте: Віржінія досі нічого не знає.

Перед тим як промчати Верденським бульваром, Жан-Луї завернув на пошту, де мав телефонну розмову. А ще до того заїхав до готелю і там записався з нареченою на недільний банкет, що мав відбутися на честь Жерома Гепра. Спантеличений, він весь час думав про останні Паранові слова. Як лишень їх витлумачити?

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Другий візит почався вдало.

Спершу все йшло гаразд. Чого боятися в будинку, що стояв пусткою? Цього разу вони не брали з собою драбини, бо мали два ключі.

У підвалі Жакліну пойняло якесь невиразне почуття, ніби щось тут змінилося після їхніх перших відвідин. Але що? Переставлено речі чи навіть викрадено їх?..

Вибігли дерев'яними сходами вгору, ввійшли до сіней. Жан-Луї блимнув ліхтариком. Він попереду, Жакліна за ним, наче його тінь, якби вночі могла бути тінь. Раптом вони зупинилися, затаївши віддих. З кабінету братів Рето долинали людські голоси, з-під дверей прокрадався промінець світла.

— Ви певні, що там могло бути непорозуміння? — спитав чоловічий голос.

— Якщо кажу вам, то вже повинні вірити.

Тоді чути хрипкий жіночий голос; чимсь він нагадує Жанові-Луї його незнайому вранішню співрозмовницю, що викликала його телефоном. По короткій мовчанці чоловік каже:

— Я вірю вам. Найліпше було б зустрітися о першій годині на Кабанячому перехресті, як пропонує Поль. Місце безпечне й спокійне.

— Я теж так гадаю. Отже, це питання з'ясовано. Ми дізнаємося, хто…

— А крім того, люба моя, — перебив чоловічий голос, — ми повинні наважитись і виробити систему заходів. Так далі тривати не може.

— Скажіть Полеві: завтра вночі о першій годині на Кабанячому перехресті… коли ніщо не перешкодить…

— Ви чогось боїтеся?

— Боже мій, нічого особливого… або ж, радше сказати, усього, через оцих двох молодих дурників…

— Любонько моя, не такий чорт страшний, як його малюють. По-перше, їх тільки двоє. По-друге, вони нічого певного й не знають. Просто бракує їм по одній клепці в голові. Та ще зухвалості багато. Але забудьмо про них. Коли їм надокучить, вони теж облишать нас.

— Не сподівайтесь на це. Листи й телефонний дзвінок могли тільки насторожити їх, а не відстрашити, як ви гадали. Я не згодна з вами. Цей юнак уявляє себе героєм детективного фільму, хоча тут речі набагато простіші.

Знову мовчанка. Грубий чоловічий голос був для Жана-Луї зовсім незнайомий, тоді як жіночий уже мав нагоду чути. Чоловік повів далі:

— І все ж, треба зустрітися з Полем Рето завтра вночі на Кабанячому перехресті, хоча це не дуже безпечно… А що, як ці двоє чи ще хто випадково здибається з ним?.. Я не згоден з вами, що там легко можна буде сховатись. А як вони пронюхають…

— Ну, то й що?.. Хіба у нас нема простішого засобу?..

— Все одно я хотів би, щоб цю зустріч не так легко було вистежити.

— Ваші побоювання перебільшені, голубе мій. Як вони можуть пронюхати? Кажу вам, ви фантазуєте. Вони вважають себе, дуже хитрими, бо вигадали