Жан Фуке - У чому ж таємниця?

казна-яку хитромудру історію навколо цілком банальної і безневинної справи.

— Безневинної, безневинної, таке скажете. А що, коли все передчасно випливе на поверхню?

— Буде, звісно, прикро, але не страшно. Чим ми ризикуємо?

— Еге, якби то воно так було! Отже, о першій годині наступної ночі на Кабанячому перехресті. Ви цілком певні, що Поль там буде?

— Авжеж, бо це він призначає побачення. Прощавайте. Вимкнете світло, коли виходитимете.

Чути було, як у кабінеті переставили стільця. Відтак хтось зачовгав ногами, наближаючись до дверей.

— Ще одне слово щодо Поля…

Хлопець і дівчина не почули закінчення, бо метнулися навтікача. Перш ніж вийти з підвалу, Жан-Луї швидко посвітив навколо себе кишеньковим ліхтариком. Блимнув на верстат, на купу старих стільців. Праворуч на цементі біля дверей, що вели до двору, — чорніла калюжа. Вони вийшли.

— Почекай на мене хвильку, — шепнув Жан-Луї.

— Що ти хочеш зробити?

— Хочу пересвідчитися до кінця. Щось мені тут не подобається.

— Ти ризикуєш, Жане-Луї.

— Не бійся нічого. Почекай на мене в правому кутку садка. Стріляй тільки в разі небезпеки.

І він повернувся до будинку. Ввійшовши до сіней, знову побачив промінець світла, що пробивався під дверима з кабінету, почув голоси. Здається, згадували Поля, але він не прислухався — дорога кожна мить. Підбіг до дверей, рвучко схопився за клямку, повернув її й щосили наліг плечима на двері.

В кутку садка причаїлася Жакліна, з острахом прислухаючись до темряви ночі. Чому це раптом Жанові-Луї заманулося повернутися до оселі? Адже там люди, їй пригадувалися слова: «Завтра вночі на Кабанячому перехресті… Якщо все буде гаразд»… Хоч би його необережність… ох, що він там робить?.. Знов спало на гадку, що, коли проходила підвалом, помітила якусь переміну в ньому, чогось бракувало там. Звідки та чорна калюжа на цементі?

Цієї миті внизу на бульварі задиркотів мотоцикл. Ага, мотоцикл! У підвалі бракувало мотоцикла… Якщо Жан Луї кликатиме її, чи почує вона його тут?

Дівчина порушила умову: засунула руку до кишені свого костюма, де лежав старий браунінг, і попростувала до будинку. Та раптом сахнулась, побігла назад до своєї схованки. Ні, вона не помилилася, в дверях до підвалу вималювалась людська постать. То був Жан-Луї.

— Ходімо, — мовив він і потяг її за собою.

На якусь мить блимнув ліхтарик, освітив землю біля хвіртки. Ключ лежав на тому ж місці, де кинула його Жакліна першої ночі.

Коли вийшли на стежку, що вибігала з лісу, Жан-Луї зупинився.

— Тут ми можемо бути спокійні. Тепер, Жакліно, слухай.

Він випустив її руку. Вона повільно пішла під шатами дерев.

— Залишивши тебе, — говорив Жан-Луї, — я знову дістався туди. І знову почув, що там сперечаються; так, саме йдеться про суперечку. Але повертався я туди не підслуховувати її, а хотів пересвідчитися. Ці люди, здавалося, справді злякалися мене. Але чому?.. Я тихеньку взявся за клямку дверей, раптово натиснув на неї й наліг плечем на двері. Вони не піддавалися, замкнені на ключ.

Жакліна відчула, як Жан-Луї випростався: якби то було вдень, вона побачила б його іронічну посмішку.

— Що було далі, ти здогадуєшся.

— Не зовсім.

— Розмова в кабінеті Рето тривала далі, мовби нічого не скоїлося, мовби ніхто не пробував відчинити двері. І знову йшлося про побачення з Полем наступної ночі на Кабанячому перехресті. Я застукав кулаком у двері, зчинив гармидер, проте голоси не замовкали. Все стало зрозуміло.

— Магнітофон?

— Присвітив ліхтариком, ретельно все оглянув, ось чому я так забарився. Зверху над дверима, що ведуть до підвалу, — нескладний пристрій. Наскільки я збагнув, він працює так: коли відчиняєш двері, переривається дротина й звільняє один кінець пружини. Пружина випростується й упирається вільним кінцем у платівку, прикріплену на тому самому щитку. Замикається контакт. Магнітофон починає працювати і на ньому крутиться бобіна з нескінченною стрічкою. Я переконався в цьому. Розшукав на кухні електролічильник, вимкнув загальний вимикач — розмова затихла. Увімкнув — вона відновилася.

— Тут щось дуже серйозне, Жане-Луї. Яка в них мета? Заманити нас у пастку?

— Очевидно. Завваж, що для побачення не визначається ніякої дати. Перша година завтра вночі — і все. Отже, їм залишилося тільки терпляче щовечора перевіряти, чи ніхто не заходив у будинок. Тепер можна зробити висновок, що завтра вночі, з вівторка на середу, десь близько першої години наші герої…

— Наші вороги, — поправила дівчина.

— … Чекатимуть нас на тому місці. Дві деталі викликали в мене підозру. По-перше, це наголошування на часі й місці, запропонованому Полем. Робилося так з метою поінформувати нас більш-менш правильно. Хоч би в яку пору ночі ми проникли до будинку Рето. Водночас безнастанне повторювання імені Поля виглядає, як принада. По-друге, вони перебільшують нашу роль і применшують важливість цієї справи.

— Справжня пастка.

— Більше того, мене насамперед приголомшив…

— Ритм розмови?

— Так. Кожний із співрозмовників точно знає, коли йому треба говорити. Без заїкання й вагання. Складається враження, що цей діалог відрепетирувано заздалегідь.

— Що ж нам робити?

Він довго роздумував, перебирав у голові різні варіанти.

— Чи багато є шляхів, якими можна дістатися до Кабанячого перехрестя, Жакліно?

— Перехрестя в лісі. Туди можна дійти пішки лісовою стежкою або на моторолері шляхом.

— Було б найкраще, якби ми вийшли на перехрестя з боку лісу.

Обговоривши з дівчиною свій план, юнак провів її додому.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Цей лист прийде до Агати Каз з вечірньою поштою наступного вівторка.

«Персак, понеділок,

вісімнадцятого серпня 1957 року.

Люба тітонько!

Твій лист справив мені велику, дуже велику приємність. Скажу тобі, що він ще раз засвідчив твою щирість.

Ти стільки піклувалася про нас з Анрі, тому неважко здогадатися, що ми цілком полонили твоє серце. Повір, ми вдячні тобі й любимо тебе.

Ми з Жаном-Луї раді були дізнатися з твого листа, що ми добре розуміємо одна одну. Мій наречений, прочитавши листа, дуже зрадів твоїй увазі до нього. Прохав передати, що напише своєму батькові листа, де пояснить йому, що ти не засуджуєш тих, хто ходить без капелюха.

Мила тітонько, твоя любов така прониклива! Ми зрозуміли з твоєї дописки, що ти про дещо здогадуєшся. Ми не сказали тобі нічого насамперед тому, що це звичайнісінька розвага, і потім не хотіли, аби ти хвилювалася. Вчинивши так, ми не мали найменшого наміру ховатися з якимись таємницями. Безперечно, ми зробили помилку, бо бачимо, як ти нині хвилюєшся. Але прошу тебе, не турбуйся.

Будь спокійна, тітонько, твоїй небозі і її майбутньому чоловікові не загрожує ніяка небезпека. Адже тут нема нічого страшного. Важко написати тобі про все в листі, розповім, коли зустрінемося. Ото