Стівен Кінг - Що впало, те пропало

комплімент (хоча й надто незграбний, це вже точно), але Вомак почув у ньому щось інше. Він оббіг навколо столу, стиснувши кулаки. Морріс встиг вдарити лише раз, але удар вийшов точний, Вомак потім довго з підбитим оком ходив. Зрозуміло, після цього він отримав своє, і за діло, але той удар став для нього цілковитим відкриттям. Якщо треба, він буде битися! Усвідомлювати це було приємно.

Обох хлопчиків виключили, і того ж вечора Морріс вислухав від матері двадцятихвилинну лекцію про пасивний опір разом з їдким зауваженням про те, що бійки в їдальні це не той вид позакласної діяльності, який зазвичай справляє сприятливе враження на приймальні комісії пристойних коледжів.

У неї за спиною його батько вітально підняв келих мартіні й підморгнув. Це означало, що, хоча Джордж Белламі переважно жив під п’ятою у дружини, за певних обставин він теж був здатний битися. Однак звичайною тактикою старого доброго татуся була втеча, і в другому семестрі першого року Морріса в Нортфілді Джорджі-Порджі втік, кинувши родину напризволяще, затримавшись лишень для того, щоб підчистити залишки банківського рахунку родини Белламі. Заощаджень, якими він хвалився, або не існувало, або вони накрилися. Аніта Белламі залишилася з пачкою готівки й неслухняним чотирнадцятирічним сином.

Після відбуття батька в невідомі краї залишилися тільки дві цінні речі. Це документ про номінацію на «Пулітцера» за її книгу, що висів на стіні в рамочці. І будинок у престижній частині Норт Сайду, у якому Морріс виріс. Цей будинок не був закладений лише тому, що мати категорично відмовилася підписувати банківські папери, які її чоловік приніс додому, уперше й востаннє не піддавшись на його солодкі пісні про те, що йому поталанило зробити вигідне вкладення, і цим аж ніяк не можна знехтувати. Коли він утік, вона продала цей будинок, і вони переїхали на Сикоморову вулицю.

— Звичайно, це житло гірше, — зізналася вона Моррісу влітку між його першим і другим курсами, — але фінансове джерело наповниться знову. І принаймні сусіди тут білі. — Вона помовчала, обдумуючи останнє зауваження, потім додала: — Не те, щоб я була проти.

— Звичайно, ма, — сказав Морріс. — Хто б сумнівався.

Зазвичай вона ненавиділа, коли він називав її «ма», але того дня промовчала, тому в нього весь день був піднесений настрій. У нього завжди піднімався настрій, коли вдавалося підпустити шпильку матері. Така можливість випадала нечасто.

На початку сімдесятих у Нортфілді такий вид роботи, як написання переказів книг, входив до обов’язкової програми другого року вивчення літератури. Учням роздавали роздрукований на ротаторі перелік схвалених книг. Більшість із них Морріс вважав просто сміттям, що й не соромився говорити. «Дивіться! — вигукував він зі свого місця в задньому ряду. — Сорок смаків американської вівсянки».

Хтось із хлопців сміявся. Він міг їх розсмішити, і хоч Морріс не міг змусити їх полюбити себе, його це анітрохи не бентежило. Усі вони були тупими телепнями, на яких чекають тупі шлюби й такі самі тупі роботи. Вони виховуватимуть тупих онуків, а потім згаснуть у тупих лікарнях і будинках престарілих, шубовснувши в темряву з вірою в те, що вони жили в американській мрії, і Христос зустріне їх біля воріт раю з рекламними буклетиками. Морріса ж чекали речі куди більш піднесені. Тільки він ще не знав які.

Міс Тодд — їй тоді, імовірно, було приблизно стільки ж років, скільки Моррісу, коли він із подільниками вдерся до будинку Джона Ротстайна, — попросила його залишитися після уроків. Коли всі однокласники вийшли, Морріс залишився сидіти на своєму місці в розхлябаній позі, розставивши ноги. Він думав, що Тодд хоче написати скаргу на нього матері. Він дозволяв собі кричати на уроках, але на уроці літератури це сталося вперше, і він відчував щось на кшталт каяття. Тривожна думка промайнула в нього в голові голосом батька — Ти спалюєш занадто багато мостів, Моррі, — і розсіялася, як хмарка пари.

Замість того, щоб виписати зауваження, міс Тодд (з лиця не красуня, але з божественною фігурою) дістала зі своєї пухкої шкільної сумки книгу в м’якій червоній палітурці. На обкладинці жовтим начерком було зображено хлопця, який курив біля цегляної стіни сигарету, і зверху назва — «Утікач».

— Ти ж у нас любиш демонструвати розум, так? — спитала міс Тодд, сівши на парту поряд із ним. Спідниця в неї була короткою, панчохи на довгих стегнах поблискували.

Морріс нічого не відповів.

— Я знала, що це трапиться, тому й захопила сьогодні цю книгу. Для тебе це хороша й погана новина одночасно, мій усезнаючий друже. Ти не отримаєш зауваження, але й втрачаєш можливість вибирати. Ти повинен прочитати тільки одну цю книгу. Вона не входить до схваленого переліку, і, напевно, у мене можуть бути неприємності через те, що я її тобі даю, але я сподіваюся на добру частину твоєї натури, а мені хочеться вірити, що вона є в тебе десь усередині, хоч і мізерна.

Морріс подивився на книгу, потім поверх неї подивився на ноги міс Тодд, не приховуючи інтересу.

Вона побачила напрямок його погляду й посміхнулася. На якусь мить Морріс уявив собі їхнє спільне майбутнє, зосереджене переважно в ліжку. Ну то й що, він чув, таке буває. Апетитна вчителька шукає підлітка для позакласних уроків із сексуальної освіти.

Мильна бульбашка цієї фантазії протрималася секунди зо дві. Вона зруйнувала її, продовжуючи посміхатися.

— Ви з Джиммі Ґолдом порозумієтесь. Він — глузливий, із тих, хто ненавидить самого себе, маленький нікчема. Багато в чому такий самий, як ти. — Вона встала з парти, її спідниця ковзнула на місце на два дюйми вище колін. — Хай щастить із переказом. І нехай наступного разу, коли ти будеш дивитися на жіночу спідницю, тобі згадаються слова Марка Твена: «Будь-який нестрижений ледащо може дивитися».

Морріс вислизнув із кабінету, палаючи від сорому, уперше його не просто поставили на місце, а вбили в те місце й утрамбували. У нього з’явилося бажання викинути книгу в каналізацію, коли він вийшов з автобуса на розі Сикоморової і В’язової, але він стримав себе. Не тому, що боявся покарання. Як вона могла його покарати, якщо книга ця не входила до переліку? Стримався він через хлопця на обкладинці. Хлопець дивився крізь хмару сигаретного диму з якоюсь утомленою зухвалістю.

«Він — глузливий, із тих, хто ненавидить самого себе, маленький нікчема. Багато в чому такий самий, як ти».

Матері вдома не було, повернутися вона мала не раніше десятої. Вона викладала на курсах для дорослих заради додаткового заробітку. Морріс знав, що вона почувала відразу до цих