Жан-Жак Руссо - Сповідь

я виступив у похід, без жалю покинувши свого покровителя, наставника, заняття, надії і майже забезпечене майбутнє, для того щоб почати життя справжнього мандрівця. Прощавай, столице, прощай, придворний блиск, честолюбство, кохання, красуні і незвичайні пригоди, сподівання яких торік привело мене сюди! Я вирушаю в дорогу зі своїм водограєм і з другом Баклем, з напівпорожнім гаманцем, але із серцем, сповненим радості, і думаючи лише про те, щоб тішитися щастям мандрівного життя, мрія про яке поклала край моїм блискучим задумам.

Я зробив цю дивну подорож майже так само приємно, як і сподівався, але не зовсім так, як нам гадалося. Хоча наш водограй і розважав якусь часинку хазяйок і служниць у шинках, вони все-таки брали з нас плату. Але це нас анітрохи не бентежило, і ми розраховували скористатися водограєм аж тоді, коли зовсім забракне грошей. Прикрий випадок позбавив нас клопоту: біля Брамана водограй розбився, і саме вчасно, бо ми обидва відчували, не наважуючись у цьому признатися, що він почав нам набридати. Ця пригода додала нам ще більше веселощів, і ми від душі реготали зі своєї легковажності, згадуючи, як ми геть забули про те, що наш одяг і черевики зносяться, і думали, що за допомогою нашого водограю зможемо поповнити свій гардероб. Ми продовжували свою подорож так само весело, як і почали, але стали дещо пряміше рухатися до мети, до якої підштовхував нас помітно схудлий гаманець.

У Шамбері я почав замислюватися, але не про свій безглуздий вчинок, бо, як ніхто, умів швидко знаходити примирення з власним минулим, а про той прийом, що чекав на мене у пані де Варенс, оскільки своєю домівкою я вважав саме її дім. Я писав їй про те, що вступив на службу до графа Гувона, вона знала, як там зі мною поводились, і, радіючи за мене, дала мені кілька слушних порад щодо того, як я повинен відповідати на добре ставлення до себе. Вона вважала моє щастя забезпеченим, якщо тільки я сам з власної вини не зруйную його. Що ж вона скаже, побачивши мене у себе? Мені й на думку не спадало, що вона може не пустити мене на поріг, але я побоювався, що завдав їй прикрощів, боявся її докорів, гірших для мене, ніж злидні. Я вирішив стерпіти все мовчки і зробити все можливе, щоб розрадити її. У цілому світі бачив я тепер тільки її: життя без її ласки здавалося мені неможливим.

Та найбільше мене турбував мій супутник: я не хотів обтяжувати пані де Варенс піклуванням ще й про нього, але боявся, що мені нелегко буде спекатися його. Я підготував нашу розлуку, виявивши до нього холодність в останній день. Цей дивак чудово зрозумів мене; він був божевільним, але не дурнем. Я думав, що він засмутиться моєю непостійністю, але помилився – мого товариша Бакля ніщо не могло засмутити. Тільки-но ми увійшли в Ансі, як він сказав мені: «Ось ти і вдома», поцілував мене на прощання, крутнувся на одній нозі і зник. Я більше ніколи нічого не чув про нього. Наше знайомство і дружба тривали близько шести тижнів, але наслідки їх триватимуть усе моє життя.

Як калатало моє серце, коли я підходив до будинку пані де Варенс! Ноги мені підломлювались, в очах потемніло, я нічого не бачив, нічого не чув і нікого б не впізнав. Я мусив кілька разів зупинитися, щоб перевести дух і трохи оговтатись. Невже страх не дістати допомоги, якої я потребував, змушував мене так хвилюватись? Але хіба може в моєму віці страх перед голодною смертю викликати таку тривогу? Ні, ні, з усією чесністю і гордістю мушу сказати, що ніколи в житті серцем моїм не керувала користь, так само як і бідність нездатна була змусити його стискатися від страху. Протягом усього свого життя, мінливого і багатого на незгоди, часто залишаючись без притулку і шматка хліба, я завжди був однаково байдужий і до багатства, і до злиднів. У разі потреби я міг би стати злодієм чи жебраком, але ніколи б не засмучувався через те, що дійшов до крайньої межі. Мало хто зазнав стільки страждань, як я, мало хто пролив у своєму житті стільки сліз, але жодного разу бідність чи страх перед нею не вирвали у мене ані зітхання, ані сльозинки. Попри мінливості долі, душа моя знала справжні радість і горе, які не залежать від добробуту; і я відчував себе найнещаснішим із смертних саме в той час, коли нічого необхідного не потребував.

Ледве я став перед очима пані де Варенс, як вигляд її мене заспокоїв. Я затремтів, почувши перший звук її голосу, кинувся до її ніг і в пориві щирої радості припав устами до її руки. Не знаю, чи встигла вона отримати звістку про мене, але я помітив на її обличчі мало здивування і не побачив ніякого горя. «Бідний хлопчику! – ніжно сказала вона мені. – Ось ти й повернувся. Я добре знала, що ти надто молодий для такої подорожі, і дуже рада, що вона принаймні не так погано скінчилася, як я боялася». Потім вона змусила мене розповісти мою недовгу історію, і я переповів її, нічого не приховуючи, змовчавши лише про деякі подробиці, але щодо решти не щадив себе і не намагався виправдатись.

Постало питання, куди мене помістити. Вона порадилася зі своєю покоївкою. Під час цього обговорення я затамував подих; але, почувши, що житиму в її будинку, я насилу міг стримати радість. Бачачи, як вузлик з моїми речами переносять до призначеної мені кімнати, я відчув майже те саме, що відчував Сен-Пре,[36] коли його екіпаж ставили у повітку пані де Вольмар.[37] До всього я мав приємність дізнатися, що ця ласка не буде тимчасовою, бо в ту хвилину, коли мене вважали зайнятим чимось іншим, я почув, як вона сказала: «Хай говорять, що хочуть, але якщо Провидіння знову привело його до мене, я його вже не залишу».

І ось нарешті я оселився у неї. Проте ще не тієї миті почалися найщасливіші дні мого життя; хоча моє оселення у пані де Варенс і підготувало їх. Хоча серцева чутливість, що дає нам змогу знаходити насолоду в нас самих, – дар природи, а може, й продукт організації, вона потребує певних умов, щоб розвиватися. Без таких сприятливих умов людина, чутлива від народження, нічого не відчує і помре, так і не пізнавши свого єства. Майже таким був я доти і таким,