Жан-Жак Руссо - Сповідь

мабуть, залишився б назавжди, якби ніколи не знав пані де Варенс чи якби, навіть пізнавши її, не прожив поряд з нею так довго, що набув солодкої звички до ніжних почуттів, які вона у мене збудила. Наважуся стверджувати, що той, хто визнає лише чуттєве кохання, не пережив ще найсолодшого, що є в житті. Я знаю інше почуття, можливо, не таке бурхливе, але в тисячу разів прекрасніше. Воно іноді поєднується з коханням, але часто живе й окремо від нього. Це почуття не тільки дружба – воно пристрасніше, ніжніше, і я не уявляю, щоб його можна було відчути до істоти тієї самої статі; принаймні я був таким другом, яким рідко буває людина, але ніколи не зазнавав такого почуття до своїх друзів. Усе це неясно, але з’ясується згодом, бо по-справжньому описати почуття можна лише в його виявах.

Пані де Варенс жила в старому, але досить великому будинку, де була простора запасна кімната, що правила їй за вітальню. У ній мене й оселили. Вікнами вона виходила у провулок, у якому, як я згадував, ми вперше зустрілися і де, за струмком і садами, видніли поля. Цей краєвид не міг залишити байдужим юного мешканця кімнати. Вперше після Боссе у мене була зелень перед вікнами. Завжди замурований у стінах, я бачив перед собою тільки дахи та сірі вулиці. Якою ж солодкою здалася мені ця нова для мене картина! Вона ще дужче посилила мою схильність до ніжності. У цьому чарівному пейзажі я бачив ще одне з благодіянь моєї милої господині: мені здавалося, що вона зробила це навмисно для мене. У мріях я спокійно линув за місто разом з нею, бачив її всюди серед маєва квітів і зелені, її чарівність зливалася в моїх очах з чарівністю весни. Моє серце, до цього часу обмежене, відчуло себе привільно на цих просторах, мені легше дихалося серед дерев.

У пані де Варенс не було тієї пишноти, яку я бачив у Турині, але у неї панувала охайність, благопристойність і той патріархальний достаток, який ніколи не переходить у розкіш. У неї було мало срібного посуду, зовсім не було фарфору, на кухні не готувалася дичина, а в льосі не зберігалися закордонні вина, але і в тому і в тому приміщенні було досить припасів, щоб нагодувати кого завгодно, і у фаянсових чашках подавалася чудова кава. Хоч би хто заходив навідати її, його завжди запрошували пообідати разом з нею або у неї в будинку, і жоден робітник, посильний чи подорожній не пішов од неї, не попоївши чи не попивши. Її прислуга складалася з покоївки, досить миловидної дівчини на ім’я Мерсере, уродженки Фрібура;[38] лакея з її рідних країв, котрого звали Клод Ане – про нього буде мова попереду; куховарки та двох носіїв, які приходили лише тоді, коли вона йшла в гості, що, втім, бувало нечасто. Ось на що витрачалися дві тисячі ліврів ренти, але й ці невеликі доходи, за вмілого використання, покрили б усі витрати в країні, де земля родюча, а гроші – рідкість. На жаль, ощадливість ніколи не належала до її чеснот: вона залізала в борги, розплачувалася, гроші як приходили до неї, так і йшли від неї.

Її домашнє життя було саме таким, яке запровадив би я сам: можна уявити, з яким задоволенням я його дотримував. Мені не подобалося лише подовгу просиджувати за столом. Вона погано переносила перший запах супу та інших страв, він доводив її майже до непритомності, і напад огиди минав не скоро. Потроху вона давала собі раду, починала розмовляти, але нічого не їла. І лише через півгодини куштувала перший шматочок. За такий час я тричі устиг би пообідати, моя трапеза закінчувалася задовго до того, як вона лише починала свою. За компанію я знову починав їсти, тож їв за двох, і це мені не вадило. Я тим дужче віддавався солодкому почуттю достатку, яке переживав поруч з нею, що до цього достатку не домішувалося найменшої тривоги про засоби для його підтримання. Ще не будучи цілком посвячений у її справи, я думав, що вона завжди зможе жити так, як живе тепер. Згодом я мав у її будинку ті самі радості життя, але, краще знаючи реальний стан справ і бачачи, що витрати перевищують доходи, вже не міг тішитися ними з колишнім спокоєм. Передбачливість завжди отруювала мені втіху. Даремно я заглядав у майбутнє, я ніколи не міг уникнути його.

З першого ж дня між нами запанувала найніжніша невимушеність, і такою вона залишалася до кінця її життя. Вона називала мене «маленький», я звав її «матуся», і ми назавжди залишилися одне для одного «маленьким» і «матусею», навіть коли час майже стер різницю в нашому віці. Я вважаю, що ці два імені чудово передають стиль і простоту нашого ставлення одне до одного і особливо наших сердечних стосунків. Вона була для мене найніжнішою матір’ю, що ніколи не шукала втіхи для себе, а завжди дбала про моє благо. До моєї ж власної прихильності хоча й домішувалася чуттєвість, але не змінювала її природи, а лише робила її ще вишуканішою, оп’яняючи мене усвідомленням молодості і краси моєї матусі, яку мені приємно було пестити. Я кажу «пестити» в буквальному розумінні, бо вона не шкодувала для мене поцілунків і найніжніших материнських пестощів, і мені ніколи не спадало на думку зловживати ними. Читач зауважить, що врешті-решт ми перейшли до стосунків дещо інших, – згоден, але треба почекати, я не можу розповісти все одразу.

Мить нашої першої зустрічі залишилася єдиною воістину пристрасною хвилиною, та й викликане було моє хвилювання здивуванням. Мої нескромні погляди ніколи не проникали під її шийну хусточку, хоча ледь прихована округлість у цьому місці могла б привернути мою увагу. Не відчуваючи поруч з нею ні поривів, ані бажань, я перебував у чудовому спокої і тішився сам не знаючи чим. Я прожив би так усе своє життя і навіть вічність, не нудьгуючи жодної миті. З нею однією я ніколи не почував тієї сухості в розмові, яка перетворює для мене на тортури обов’язок підтримувати її. Наші розмови на самоті були не розмовами, а радше невичерпною балаканиною, припинити яку могло лише чиєсь втручання. Тепер уже не треба було змушувати мене говорити, – радше, треба було просити мене помовчати. Обмірковуючи свої плани, вона часто впадала у мрійливість. Що ж! Я дозволяв їй мріяти, замовкав і, споглядаючи її, був найщасливішим зі смертних. У мене