Елізабет Костова - Викрадачі

здатний жити без них. Чи ж він забув, які вони чудові? У мене самого ніколи не було ані дружини, ані дитини, тим більше двох дітей, не було старого просторого будинку із залитою сонячним промінням вітальнею. Я згадав, як брав з рук Кейт тарілки — вона не носила жодної каблучки, лише тоненький золотий ланцюжок на одному зап’ястку. То що ж мені відомо?

Повернувшись до котеджу Хедлі, я знов настіж відчинив усі вікна, тоді поклав на секретер уривок листа, взятий з кабінету Роберта, влаштувався у потворному двоспальному ліжку й задрімав. У якийсь момент навіть дійсно заснув на кілька хвилин. Десь у глибинах мого сну з’явився Роберт Олівер, він щось розповідав мені про своє подружнє життя, але я не чув ні слова й усе прохав його говорити гучніше. Уві сні ховалося щось іще: Етрета — назва приморського міста у Франції (а де саме?); там Моне писав свої знамениті пейзажі зі скелями, культовими арками, синьо-зеленою водою, зелено-пурпуровими рифами.

Нарешті, так і не відпочивши, я підвівся з ліжка, вдягнув стареньку сорочку, прихопив із собою біографію Ньютона, яку тепер читав, і поїхав униз, до міста, розшукати чогось попоїсти. Знайшов кілька пристойних ресторанів, ув одному з них біля кожного вікна були розвішані малесенькі білі ліхтарики, неначе зараз Різдво. Саме там я замовив собі таріль картопляних оладок з різноманітними гарнірами. Жінка, яка сиділа біля стойки бару, посміхнулася мені й схрестила ніжки, дуже показні. За хвилину-другу до неї підійшов чоловік, який виглядав, як нью-йоркський бізнесмен. Дивне це маленьке місто, подумав я, а ще більше воно мені сподобалося, коли почало діяти випите «Піно нуар».[52]

Прогулюючись вулицями після обіду, я гадав, чи не зустрінусь випадково з Кейт. Що я їй тоді скажу, як вона відреагує на таку зустріч після нашої ранкової бесіди? Потому я пригадав, що вона зараз має бути з дітьми вдома. Уявив собі, як я знов поїду до її кварталу й потай зазирну крізь величезні вікна. Вони будуть м’яко освітлені, кущі навколо будинку вже поринуть у темряву, а понад усім пливтиме в небі дах. Усередині будинку — справжні перлини: Кейт, яка грається з обома дітьми, її волосся сяє у світлі лампи. А може, я побачу її крізь вікно кухні, де вона готувала мені лосося? Діти вже полягали, а вона миє посуд і насолоджується тишею. Далі уява підказала мені, як вона почує, що я пробираюсь крізь кущі, як зателефонує до поліції, тоді — наручники, безпорадні пояснення, її гнів, моя ганьба.

Щоб опанувати себе, я на хвилинку зупинився перед вітриною крамниці, де було багато кошиків і хусток — здається, ручної роботи. Стоячи там, я відчув нудьгу за домом. Якого біса, врешті-решт, я роблю тут? У цьому містечку було самотньо, дома ж я звик бути на самоті. Знову спливли перед очима ті написані олівцем слова на стіні Робертового кабінету. Чому в його бібліотеці так багато книг про імпресіоністів? Я примусив себе пройти трохи далі, удаючи, буцімто ще не махнув рукою на вільний вечір. Незабаром я піду додому, себто до котеджу Хедлі, вмощуся в ліжку й читатиму про Ньютона, який, на щастя, жив у іншому світі, в епоху, коли не існувало сучасної психіатрії. Ну, звичайно — на жаль, не існувало. Задовго до Моне, Пікассо, антибіотиків, задовго до мого народження. Ньютон, якому так добре на тому світі, складе мені куди краще товариство, ніж ці вулиці в надвечір’ї, відреставровані будинки, столики кафе, молоді парочки — рука в руці, шарфи та сережки, хмара парфумів, що оповиває кожну пару. Як же далеко була моя власна молодість, а я навіть не помітив, коли й чому відійшла вона в ту далечінь.

У кінці кварталу крамниці поступалися місцем паркувальному майданчику, а далі, досить несподівано, я побачив весело розмальований клуб, який зрештою виявився стриптиз-баром. Незважаючи на те, що перед дверима стовбичив викидайло, бар мав зовсім не такий огидний вигляд, як схожі заклади у Вашингтоні.

Не те, щоб я був добре в них обізнаний — був у такому років тридцять тому, ще студентом, до того ж лише одного разу, — але проїжджав повз них знов і знов і принаймні знав, що такі бари існують. Я трохи вагався. Чоловік біля дверей був одягнений ошатно, як годиться джентльмену, наче у цьому місті ушляхетнили навіть стриптиз. Він обернувся до мене з посмішкою, що висловлювала одразу люб’язність, очікування й розуміння. Просто радник-консультант у солідному банку! Чи було це запрошенням увійти? Мені що, дійсно необхідно звертатися по іпотеку?

Я стояв і розмірковував: дійсно я хочу ввійти до бару чи ні, — й не бачив жодних підстав відмовитись. Пригадав єдину по-справжньому красиву модель, яку ми малювали на заняттях Спілки студентів художніх навчальних закладів. Цілком спокійна, відсторонена, вона сиділа оголена перед групою студентів, а її думки блукали десь далеко-далеко: можливо, вона думала про своє домашнє завдання в коледжі, а може, про черговий візит до стоматолога. Тримала вона себе суто професійно: груди ледь-ледь здіймалися, і лише легке тремтіння виказувало її потребу хоч трохи змінити позу — а сиділа вона дуже, дуже довго.

— Ні, дякую, — звернувся я до хлопця біля дверей, голос мій прозвучав придушено через мій вік та ніяковість. Він же не запросив мене увійти, не дав рекламної листівки, чого ж я взагалі звернувся до нього? Я міцно затис під пахвою біографію Ньютона й пішов собі далі, на найближчому розі повернув, щоб не проходити знову повз того хлопця й ті веселі двері. Можливо, він так давно звик до видовищ, музики й вигуків усередині, що вже не сприймає свою роботу як важкий обов’язок: знаходитися назовні, в сутінках, а потім у темряві, й не бачити самого шоу? Можливо, його думки теж витають десь далеко, а те, що повинно було б збуджувати, викликає лише нудьгу?

У тиші котеджу Хедлі я довго лежав у двоспальному ліжку поряд з іншим, порожнім, і не міг заснути. Чув, як смереки, рододендрони, тсуги зачіпають вітами напіввідчинене вікно, відчував, як квітне вночі вкритий зеленню пагорб, як наливаються силою бруньки — вся природа буяла навколо мене. Тільки я сам, здається, не належав до природи. А коли ж саме, наполегливо запитував мій стривожений мозок у стомленого тіла, я погодився бути виключеним з природи?

Стоячи наступного ранку на ґанку Кейт і натискаючи кнопку дзвінка, я відчував не наростаючу нерішучість, а щось близьке до звички, почувався вільно, немов завітав до старого