Ю. Несбе - Таргани

Івана Іполита, нідерландця, котрий переміг на стадіоні «Лунпхіні» в 1995 році.

— Переміг один-єдиний раз?

— Він був єдиним іноземцем, що переміг у «Лунпхіні». Взагалі.

Харрі повернувся, щоб подивитися на вираз її обличчя, але в цю саму мить ударили в гонг, і двобій почався.

Боксери обережно зближалися, зберігаючи дистанцію, кружляючи один навколо одного. Свінг був відбитий з легкістю, контрудар припав на повітря. Музика ставала все голоснішою, глядачі кричали дедалі гучніше.

— Спочатку треба підігріти настрій! — прокричала йому Ліз.

І от боксери зійшлися. Блискавично сплелися, і замигтіли їхні руки й ноги. Усе відбувалося так швидко, що Харрі нічого не міг розібрати, а Ліз застогнала. В Івана вже кров юшила з розбитого носа.

— Його вдарили ліктем, — сказала вона.

— Ліктем? Куди ж дивиться рефері?

Ліз усміхнулася.

— Бити ліктем не заборонено. Навіть навпаки. Удари руками й ногами дають бали, але, як правило, саме лікті й коліна призводять до нокауту.

— Це, напевно, тому, що в них не така гарна техніка ударів ногами, як у карате.

— Я б не квапилася з висновками, Харрі. Кілька років тому Гонконг послав п’ятьох кращих майстрів кун-фу в Бангкок, щоб подивитися, який стиль боротьби ефективніший. Розігрів і ритуальні церемонії зайняли більше години, але ці п’ятеро були покладені за шість із половиною хвилин. П’ять карет «швидкої допомоги» відвезли їх у лікарню. Здогадайся, кого саме?

— Сподіваюся, «швидка допомога» сьогодні ввечері не знадобиться, — демонстративно позіхнув Харрі. — Це ж… чорт забирай!

Іван стиснув шию супротивника й блискавичним рухом пригнув його голову, у той час як його праве коліно злетіло вгору, їй назустріч, як катапульта. Супротивник завалився назад, повиснувши руками на канатах огорожі, прямо перед Ліз і Харрі. Кров заюшила, ніби вода із пробоїни в трубі, вона цебеніла прямо на циновку. Харрі почув протестуючі крики й раптом зрозумів, що підхопився з місця. Ліз потягнула його назад на стілець.

— Чудово! — крикнула вона. — Бачив, який Іван спритний? Я ж казала, що буде весело.

Голова поваленого боксера була повернена вбік, так що Харрі бачив її в профіль. Він міг розгледіти, як спухає шкіра навколо його ока, наповнюючись ізсередини пульсуючою кров’ю. Наче хтось надував матрац.

Харрі пережив дивне, неспокійне відчуття дежавю, коли Іван підійшов до безпомічного супротивника, і стало ясно, що той навряд чи підніметься. Іван почекав, уважно дивлячись на поваленого, немов гурман, що роздумує, з чого йому почати курча: із крильця чи зі стегенця. За боксерами Харрі бачив рефері. Той схилив голову набік, витягнувши руки по швах. Харрі зрозумів, що зараз зробить щось таке, чого сам не в силах передбачити, відчув, як серце скажено закалатало в грудях. Знову гримнув оркестр із трьох чоловік, не чинно, як у Норвегії на День конституції, а як навіжений.

«Стоп», — подумав було Харрі й відразу почув свій власний крик:

— Бий його!

Й Іван завдав удару.

Харрі не стежив за рахунком. Він не бачив, як рефері підняв руку Івана в повітря, не бачив вай — обходу переможцем чотирьох кутів рингу. Він дивився на сиру, потріскану цементну підлогу перед собою, де із червоної кривавої калюжі намагалася видертися якась комаха. Вона потрапила в круговорот подій та випадків і загрузла в крові. Він знову був в іншій країні й прокинувся тільки тоді, коли його торкнулася чиясь рука.

— Ми перемогли! — прокричала Ліз прямо йому у вухо.

Вони нудилися в черзі, щоб отримати свої гроші в букмекера, як раптом Харрі почув знайомий голос, що говорив норвезькою:

— Щось підказує мені, що інспектор зробила правильний вибір, не розраховуючи на одну лише удачу. У такому випадку прийміть мої вітання.

— Так, — сказав Харрі, обернувшись. — Старший інспектор Крамлі стверджує, що вона експерт у цій справі, так що ви недалеко від істини.

І він представив старшого інспектора Єнсу Брекке.

— Ви теж робили ставку? — запитала Ліз.

— Один мій друг натякнув мені, що супротивник Івана злегка застуджений. Прикра застуда. Цікаво, до яких істотних наслідків вона може привести, чи не так, міс Крамлі? — Брекке, широко усміхаючись, повернувся до Харрі: — Я вирішив насмілитися й запитати, чи не могли б ви мене виручити, Холе. Я взяв сюди із собою дочку Мольнеса й повинен відвезти її додому, але тут на мобільний подзвонив важливий клієнт зі СІЛА, так що тепер мені терміново потрібно в офіс. Знову хаос, долар пробив стелю й коштує кілька автобусів, набитих батами.

Харрі глянув у той бік, куди показував Брекке. Там, притулившись до кам’яної стіни, стояла Руна Мольнес в адідасівській футболці з довгими рукавами; її раз у раз закривали глядачі, що вибиралися зі стадіону. Не помічаючи штовханини, вона дивилася в інший бік.

— Коли я вас тут помітив, то відразу згадав, що Хільде Мольнес казала, що ви зупинилися в посольській квартирі біля річки. Так що не доведеться робити гак, якщо ви разом візьмете таксі. Я обіцяв її матері… — І Брекке змахнув рукою, немов показуючи, що материнська тривога, зрозуміло, зайва, але обіцянку, якщо ти її дав, краще все-таки виконати.

Харрі глянув на годинник.

— Звичайно ж, він одвезе її, — заявила Ліз. — Бідна дівчина. Не дивно, що мати за неї хвилюється.

— Ну звичайно, — підтакнув Харрі, видавивши усмішку.

— От і добре, — сказав Брекке. — Але в мене ще одне прохання. Чи не будете ви так люб’язні забрати й мій виграш теж? Це покриє видатки на таксі. А коли щось із цієї суми залишиться, то можна перевести в який-небудь фонд для вдів поліцейських або ще кудись.

Він віддав Ліз свій чек і зник. Коли та побачила суму, її очі зробилися круглі.

— Чи знайдеться стільки вдів? — із сумнівом промовила старший інспектор.

Розділ 22

Руна Мольнес не дуже зраділа, довідавшись, що її збираються проводжати додому.

— Спасибі, сама дійду, — заявила вона. — У Бангкоку навряд чи набагато небезпечніше, ніж у центрі Ерсти в понеділок увечері.

Харрі ніколи не бував у центрі Ерсти в понеділок увечері, а тому піймав таксі й відкрив перед дівчиною двері. Вона неохоче сіла в машину, буркнула свою адресу й стала видивлятися у вікно.

— Але ж я веліла їхати у бік «Рівер-Гарден», — сказала Руна за деякий час. — Хіба ви живете не там?

— Я так розумію, що спершу треба доставити додому вас, фрекен.

— Фрекен? — розсміялася вона й глянула на нього: вона успадкувала темні очі від матері. Майже зрослі брови робили її чимось схожою на хюльдру з норвезьких казок. — Так каже тільки моя тітка. А вам скільки років?

— Людині стільки років, на скільки вона себе почуває,