Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

— Легше, синку, — сказав Олсон. Від тебе тхне попурі, і вигляд маєш, наче діджей з отими навушниками. Але я тебе знаю — ти щось там таке написав. Небезпечну правду. Непоганий початок, — він чокнувся з Джорданом.

Макс засяяв од гордощів. Месьє Одинак відчув укол ревнощів.

— А ви? Ви літературний аптекар? — запитав Олсон, повернувшись до нього. — І проти яких болячок ви прописуєте мої книги?

— Проти синдрому «чоловіка на пенсії», — відповів месьє Одинак із більшим притиском, ніж збирався.

Олсон утупився в нього.

— Ага. І як це діє?

— Коли після виходу на пенсію чоловік потрапляє під п’яту жінки настільки, що вона ладна вбити його, вона читає ваші книги і відчуває, що ладна вбити вже вас. Ваші книги діють, ніби громовідвід.

Макс оторопів. Олсон пропік месьє Одинака поглядом і вибухнув реготом.

— Боже, все повторюється! Мій батько завжди намагавсь утрутитися в материні справи й покритикувати її. Навіщо чистити картоплю перед варінням? Ласкаво прошу додому, люба, я трохи прибрав у холодильнику. Жах. Він був трудоголіком і не мав жодного хобі. Дуже скоро від нудьги і втрати гідності він зовсім закис і ладен був померти, але мати не здавалась. Вона змушувала його возитися з онуками, ходити на курси «Зроби сам», працювати в саду. Гадаю, її зрештою таки посадять за вбивство. — Олсон гмукнув. — Ми, чоловіки, стаємо нестерпними, якщо наша робота — це єдине, що ми робимо добре. — Він допив вино трьома довгими ковтками.

— Гаразд, допивайте, — скомандував він, поклавши шість євро на прилавок. — Ми йдемо.

Оскільки вони сподівалися, що він усе ж дасть відповідь на їхнє запитання, коли зволить вислухати, то залпом випили своє вино і вийшли назирцем за П. Д.

За кілька хвилин вони дісталися до старої школи. Її двір був повен автомобілів із номерними знаками з усього регіону Луари і далі, аж до Орлеана і Шартра.

Олсон упевнено крокував до спортзалу.

Вони увійшли слідом і раптом опинилися в центрі Буенос-Айреса.

Уздовж стіни ліворуч — чоловіки. На стільцях праворуч — жінки. У центрі — танцпол. Попереду, де висіли спортивні кільця для лазіння, — оркестр танго. А в кінці залу, де вони стояли, — барний прилавок, за яким дебелий чолов’яга з накачаними біцепсами й пишними чорними вусами готував і подавав напої.

П. Д. Олсон повернувсь і кинув через плече:

— Танцюйте! Обидва. Потім я відповім на всі ваші запитання.

Через кілька секунд, коли старий упевнено йшов танцполом до молодої жінки з важким «кінським хвостом» і розрізом на спідниці, він повністю змінився, — це вже був стрункий, непідвладний часу тангеро, який міцно притиснув молодицю до себе й граційно кружляв її залом.

Макс ошелешено розглядав цей такий несподіваний світ, а от месьє Одинак відразу зрозумів, куди вони потрапили: він читав про такі місця у Ж. Тоу — таємничі танго мілонги в шкільних холах, спортивних залах або порожніх коморах. Там збираються танцюристи всіх рівнів і національностей, від малого до старого. Деякі долають сотні миль, аби насолодитися цими кількома годинами. Єдине, що їх об’єднує, — це необхідність тримати свою пристрасть до танго в таємниці від ревнивих партнерів і сімей, які сприймають ці розпусні, двозначні, фривольні рухи з відразою й незмінною гримасою гидування. Ніхто й гадки не має, де перебувають тангерос у цей вечірній час. Усі думають, що вони у спортзалах, на курсах, зборах, у магазинах, саунах, десь гуляють на природі або просто сидять удома. А вони танцюють для свого життя, вони танцюють для самого життя.

Мало хто тут таємно зустрічається з коханими, бо танго не про це. Танго — про все.

Щоденник Манон

На шляху до Боньйо

11 квітня 1987 року

За вісім місяців я взнала, що стала зовсім іншою жінкою, геть не схожою на дівча, яке приїхало на Північ минулого серпня і було дуже наляканим, що не зможе любити — двох.

Для мене й досі величезним потрясінням є те, що, виявляється, по-справжньому можна кохати не тільки одну людину.

У травні я вийду заміж за Люка, під цвітом тисяч квітів, серед солодких пахощів, що обіцяють новий початок і нову надію.

Я не розлучусь із Жаном. Хоча хай він сам вирішить, чи бажає він, цей жаднюга «мені-потрібно-все», розлучитися зі мною.

Мене так лякає швидкоплинність життя, що прагну спробувати все й одразу, бо, може, завтра мене вже не буде.

Шлюб. Так? Ні? Уже саме це запитання ставить усе інше під питання.

Мені б хотілося стати світлом у Провансі, коли сідає сонце. Тоді я могла би бути скрізь, у кожному живому створінні. Це була б справжня я, і ніхто не став би мене за це ненавидіти.

Треба щось зробити з обличчям до приїзду в Авіньйон. Сподіваюся, що мене зустрічатиме тато, а не Люк чи мама. Завжди під час відвідин Парижа риси мого обличчя намагаються перейняти вираз, який носять міські істоти, котрі штовхаються на вулицях, ніби не помічаючи, що вони не самі. Ці обличчя немов промовляють: «Я? Я нічого не хочу. Мені нічого не треба. Ніщо не вражає мене, не зачіпає, не дивує, ба навіть не приносить мені задоволення. Задоволення — це для простаків із провінції й зі смердючих корівників. От вони можуть бути задоволені. А в таких, як ми — інші інтереси».

Але проблема не в моєму байдужому обличчі. Проблема в моєму новому, «дев’ятому обличчі».

Мама каже, що я додала його до моїх інших. Вона знає кожен мій жест і вираз мого обличчя з тієї хвилини, як я з’явилась на світ маленьким зморщеним дитинчам. Але Париж змінив моє обличчя від проділу у волоссі до кінчика підборіддя. Вона, мабуть, помітила це під час мого останнього приїзду додому, коли я думала про Жана, його вуста, сміх, його «Почитай це, тобі буде корисно».

— Я не хотіла би мати тебе за суперницю, — несподівано сказала вона і сторопіла від власних слів.

Ми завжди говорили все прямо й чітко. Ще дитиною я знала, що найкращі стосунки — «чисті, мов гірська вода». Мене вчили, що важкі думки втрачають свою отруйність, коли їх вимовити вголос.

Не думаю, що це завжди так.

Моє «дев’яте обличчя» засмучує маму. Я знаю, що вона має на увазі. Я бачила це в Жановому відображенні у дзеркалі, коли він