Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

де Луан лежав на одному рівні з навколишньою сільською місцевістю. Їм зустрічався то якийсь зосереджений велосипедист, то сонний рибалка, то одинокий бігун на стежці. Луки, де паслася крупнотіла шаролезька худоба, та поля соняшників наввипередки мінялися місцями з пишною лісистою місцевістю. Іноді який-небудь водій автомобіля дружньо сигналив їм при зустрічі. У маленьких селах, які вони минали, були зручні пристані, багато з них — безплатні. Вони наче закликали човни скоріше пристати до них, щоб екіпаж залишив побільше грошей у місцевих магазинчиках.

А потім ландшафт змінився. Тепер канал розташовувася вище, і вони могли зазирати в садки місцевих мешканців.

До того часу, як вони досягли регіону Шампань, відомого дуже поширеним тут рибальством, Макс управлявся зі шлюзами, мов досвідчений матрос. Дедалі більше бокових каналів витікало з цього річища і впадало в озера. Чайки з криками здіймалися над острівцями очерету й зарослями комишу, кружляли і з цікавістю поглядали на літературну аптеку на воді.

— Де наступне основне місце швартування? — поцікавився месьє Одинак.

— Монтаржі. Канал протікає просто через центр міста. — Макс гортав посібник для відпочивальників у будинках на воді. — Місто, що потопає у квітах. Тут винайшли праліне. Треба пошукати банк. За шматочок шоколаду я зараз готовий убити.

А я — за пральний засіб і свіжу сорочку.

Макс виправ їхні сорочки рідким милом для рук, і вони обидва пахли трояндовим попурі. Раптом месьє Одинаку сяйнула думка.

— Монтаржі? Треба спочатку зайти до П. Д. Олсона.

— Олсон? Той самий П. Д. Олсон? Ви і його знаєте?

Знаю — це сказано занадто. Жан Одинак був молодим книгарем, коли про Пера Девіда Олсона говорили як про потенційного Нобелівського лауреата з літератури — поряд із Філіпом Ротом і Еліс Манро.

Скільки років могло тепер бути Олсону? Вісімдесят два? Він переїхав до Франції тридцять років тому. Велика нація приваблювала цього нащадка клану вікінгів набагато більше, ніж американська батьківщина.

«Нація, у культури якої за плечима менше, ніж тисяча років, у якої немає ні міфів, ані забобонів, ані колективних спогадів, цінностей чи почуття сорому, а просто псевдо-християнська мораль завойовника, паршива вівця, аморальне збройне лоббі, нестримний гендерний расизм»: такими словами в статті, опублікованій у Нью-Йорк Таймс, він відшмагав США перш ніж покинути країну.

Та все ж найцікавішим було те, що П. Д. Олсон був одним з одинадцяти письменників у переліку Жана Одинака, кого він вважав можливими авторами книги Санарі «Вогні Півдня». П. Д. жив у Сепуа — селі на каналі, якраз по цей бік Монтаржі.

— І що ми робитимемо? Постукаємо у двері й скажемо: «Привіт, П. Д., друзяко, це ти написав „Вогні Півдня“»?

— Авжеж. А що ще?

Макс пирхнув.

— Ну, будь-яка нормальна людина написала б електронний лист, — зауважив він.

Жан Одинак ледве стримався, щоб не сказати щось на кшталт: «Нам доводилося ходити до школи вгору туди й назад, і все одно тоді було краще, ніж тепер».

Замість гавані в Сепуа були два металеві кільця, зарослі травою, до яких вони міцно прив’язали «Літературну аптеку».

Трохи згодом власник берегової молодіжної турбази — засмаглий чоловік із бичачим загривком — вказав їм на старий будинок священика, де жив П. Д. Олсон.

Вони постукали у двері, і їм відчинила жінка, яка ніби зійшла з полотен Пітера Брейгеля. Пласке обличчя, волосся наче грубий льон на веретені, на простій сірій блузі — білий мереживний комір. Вона не сказала ні «Привіт!», ані «Що вам треба?», ні навіть «Ми не купуємо у лоточників». Вона просто відчинила двері й чекала в тиші — кам’яній тиші.

— Добридень, мадам. Чи не могли б ми побачити месьє Олсона, — запитав месьє Одинак після паузи.

— Він на нас не чекає, — додав Макс.

— Ми приїхали човном із Парижа. На жаль, у нас немає телефону.

— І грошей зовсім немає.

Месьє Одинак стусонув Макса ліктем під ребра.

— Та ми не за цим прийшли.

— Він удома?

— Я книгар, і ми якось зустрічалися на книжковому ярмарку. У Франкфурті, у тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятому.

— А я тлумач снів. І автор. Макс Джордан. Дуже приємно познайомитися. У вас часом не лишилося якихось недоїдків у каструльці відучора? У нас на човні немає нічого, крім банки білої квасолі і «Віскаса».

— Можете просити будь-що, панове, але не буде вам ані прощення, ні каструльки, — почувся голос. — Маргарета оглухла відтоді, як її наречений стрибнув із дзвіниці. Вона хотіла його врятувати, але потрапила на полуденний дзвін. Вона читає по губах лише добре знайомих людей. Трясця тій церкві! Навалює купу нещасть на кожного, хто ще не втратив надію.

Перед ними стояв горезвісний критик Америки П. Д. Олсон, низькорослий вікінг у грубих брезентових штанях, сорочці без коміра й смугастому жилеті.

— Месьє Олсон, ми мусимо попросити вибачення за те, що так напали на вас, але маємо до вас нагальне запитання…

— Так, так. Звичайно, у Парижі все дуже нагальне, але тут зовсім по-іншому. Тут час укорочує власний одяг. Тут вороги людства стараються марно. Спочатку трішки вип’ємо й познайомимося, — запросив він своїх двох відвідувачів.

— Вороги людства? — прошепотів собі під ніс Макс. Він почав тривожитися, що вони наскочили на божевільного.

— Вас вважають легендою, — спробував він підтримати розмову, коли Олсон узяв капелюх із вішака і вони попрямували поряд із ним до тютюн-бару.

— Не називайте мене легендою, юначе. Це звучить так, наче я труп.

Макс промовчав, і Жан Одинак вирішив наслідувати його приклад.

Вони йшли селом, Олсон — попереду. Його хода виказувала перенесений у минулому інсульт. Він говорив:

— Подивіться навколо! Люди тут боролися за свою батьківщину впродовж століть! Он там — бачите, як були посаджені дерева, як вкриті черепицею дахи? Бачите, як головні шляхи обминають це село за версту? Усе це — частина стратегії, яка розроблялася століттями. Тут ніхто не думає про теперішнє.

Він привітався з чоловіком, котрий проторохтів повз них на Рено, у кабіні якого на місці пасажира сиділа коза.

— Тут вони працюють і думають про майбутнє, завжди про тих, хто прийде їм на зміну. І їхні нащадки чинять так само. Ця земля буде знищена тільки тоді, коли одне покоління перестане думати про наступне і спробує змінити все тепер.

Вони зайшли до тютюн-бару. Усередині по прикріпленому на штанзі телевізору транслювали кінні перегони. Олсон замовив три невеликі склянки червоного вина.

— Ставка, глушина і трохи випивки. Що ще треба чоловікові? — сказав він із задоволенням.

— І все