Галина Василівна Москалець - Сентиментальні мандрівки Галичиною

неї напали місцеві, зґвалтували і вбили. І певно, що тутешні люди знають, хто це був. І в кожному селі чи місті є страшні й ганебні таємниці з темних часів: Хмельниччини чи Другої світової. Все відбувалось за певним шаблоном. Я не зразу це зауважила, тільки після того, як почала мандрувати. А людям, які все життя живуть на одному місці, здається, що воно єдине і неповторне. Ну, то який сенс тоді мандрувати? Сенс є лише тоді, коли ти знаєш, що сенсу немає, але все одно їдеш. Важлива сама подорож. Ти вступаєш поміж одні й ті самі декорації — ратуша, костел, церква, замок, цвинтар, і колись ця монотонність, аж до асортименту продуктового магазину, вистрелить тобі у саме серце.

Хирів

Коли я ще працювала в Дрогобицькому краєзнавчому музеї, у 1985 році, то весь час чула про колекцію Хирівського єзуїтського колегіуму, від якої наразі залишились лише побляклі метелики на шпильках. Їх я бачила й два роки тому, коли працювала у фондах музею. Власне, ті метелики й зачепили мене, а оскільки я проїжджала чи навіть пересідала в Хирові, прямуючи до Добромиля, то треба було нарешті оглянути це маленьке прикордонне містечко з препоганими дорогами. Чесно кажучи, таких ям біля вокзалу я ніде не зустрічала. Наче їх спеціально вирили, щоб ніхто не залишався у Хирові і не смів їхати через нього до Польщі. І ще на гербі Хирова — сокира. Проте я не з лякливих, і мені страшенно подобається тутешній залізничний вокзал, дуже великий, який будували під єзуїтську колегію. Колись через той вокзал їхали потяги із Західної Європи і в Західну Європу. Тут був Швейк. І хоч я дуже люблю бравого вояка Швейка, дивлячись на цей вокзал — наче айсберг посеред кічу та руїни, насамперед згадую повість Генріха Бьолля «Поїзд точно за розкладом», де розповідається про німецьких вояків, які їдуть на східний фронт у Другу світову. Хоч автор не називає Хирів, але це саме те місце, яке проїжджає головний герой, який ЗНАЄ, що загине десь між Львовом і Стриєм. Уся історія — це історія здійснення пророцтва. Якби Генріх Бьолль знав ще те, що назва Хирів ймовірно походить від слова латинського «герой», бо тут в перших століттях нашої доби був шпиталь для римських вояків, щось на зразок санаторію, де вони відновлювали свої сили. І що там, біля вокзалу, в розкопах знайшли колись навіть кілька римських монет. Герой роману їде після відпустки й лікування у саме пекло — імперію Сталіна. У радянські часи, звісно, ця повість не перекладалась, хоч вона, властиво, з тієї самої серії, що і повість Ремарка «На Західному фронті без змін». І мені здається значно глибшою.

Хирів стоїть на річці Стривігорі, що виглядає страшенно брудною, бо знаходиться на задвірках міста. На березі був убогий, майже порожній базарчик з китайським мотлохом, я трохи заблукала серед містків і смітників, які зреклись будь-якого стосунку до Європи, як і місцеві марґінали, з якими мені не хотілось зустрітись, як і кожному мандрівникові. Моя мета була — єзуїтська колегія, розташована віддалік, і вже нагадувала не айсберґ, а якусь Ґренландію. Розміри споруди були несамовиті. Такого комплексу і у Львові не побачиш. Ціле місто, яке було цілком автономне, і його мешканці спускались звідти лише для того, щоб сісти в потяг і поїхати в Європу. Не думаю, що за тих три десятки років, що проіснувала колегія з 1907 по 1939 рік, мешканці Хирова часто піднімали голову й дивились на гору. То був анклав, чужа територія.

Я пішла навпростець, хоч нагору мала би бути сучасна дорога, стежкою через зелений моріжок, де росли райські дерева — яблуні, й вийшла на маленький гарний будиночок жовтуватого кольору із забитими дошками вікнами й безнадійно зачиненими дверима. Біля будиночка пасся білий кінь на прив’язі, а за ним наглядав старший чоловік. Я спершу його не помітила, доки він сам не вийшов мені назустріч.

Він сказав, що в тому будиночку, що стояв на схилі пагорба, був колись шпиталь для вихованців колегіуму, що мені видалось трохи дивним. Але з огляду на можливість карантину, така віддаленість від цілого комплексу виглядала виправданою.

— А як мені потрапити туди? — показала я на неприступний мур угорі, що оперізував всю гору. На розі була церква, тобто костел, і жодної брами.

— Там є дірка в плоті, — здвигнув плечима чоловік, не сказавши очікуваного: чого вам, пані, туди йти.

— А туди можна?

Я мала на увазі, що такий величезний покинутий об’єкт, у якому довгий час була військова частина, можуть охороняти.

— Можна.

Отримавши дозвіл від особи, що представляла для мене цілий Хирів, я пішла шукати дірку в мурі. Насправді мур був парканом із залізобетонних плит, в одному місці плита похилилась й утворився прохід. Так я потрапила в дивний, моторошний світ — покинуте місто, яке здалеку створює ілюзію, що воно виконує свої функції, як ота погасла зірка, від якої ще лине світло, хоча вона не існує. Я не розуміла одного — навіщо було засновувати єзуїтський колегіум у XX ст. Я не чула ні тоді, ні раніше про жодну значну особу з Галичини, яка б закінчила цей заклад. Втім, через кілька років, як колегіум було збудовано, почалась світова війна, яка вбила тих хлопців, що доросли, і не було їм куди сховатись, хіба що поїхати місіонерами в Індію чи Південну Америку. А потім — двадцять років неспокою, а коли життя тільки почало налагоджуватися — друга війна.

Подвір’я було заросле кволою травою, що пробивалась крізь плити, багато вікон вибито. З боку церкви я побачила сліди ремонту, можливо, хтось і був там на будові й зараз закричить, щоб я йшла звідти. У мене весь час було відчуття, що хтось мусить за мною наглядати. Я ж виросла у світі, де майже не існувало покинутих будівель, фабрики й заводи працювали, безробіття не було. Тому й багатьом людям не подобається, що вони втратили статус ґвинтика системи, і замість того, щоб почувати себе вільними, вони опущені до рівня ізгоїв.

Двері були забиті дошками, кілька дверей виходили на зовнішнє подвір’я, але знайшлися одні, виламані мародерами, і я переступила межу. Мені й раніше доводилось переступати межі. Чи дізнається хтось, якщо я зникну в цьому місці? Дядько з конем — єдиний свідок. Я втішала себе, що якби то була заборонена зона, він би мене попередив. Внизу був хол, порожній, темний, з отворами дверей, які познімали. Чомусь у