Марек Краєвський - Голова Мінотавра

пропонує ролі в шкільних виставах. На мою думку, це шкодить Риті, бо відволікає її від навчання й важливіших речей. Іще більша шкода може полягати в тому, що Рита, здається, потай закохана в учителя Каспшака. Вони часто розмовляють на перервах і, звісно, усі дівчата це коментують. З повагою, Ядвіґа Вайхендлер».

Змучений Попельський сів у фотелі біля годинника. Сірі смуги диму пливли попід люстрою. Від розжареної печі йшло тепло. Обидва поліцейські були втомлені й почувалися, наче пристрасні картярі після нічної гри, які навіть не підозрюють, що почався новий день, продовжуючи сидіти за заслоненими шторами. Попельський розстебнув два ґудзики на сорочці й долонею втер піт з голови. Мокк обвіювався газетою.

— Відчиніть-бо вікно, любий пане, — сказав він, — бо ми тут задихнемося від спеки.

Попельський зняв гачок на кватирці й до вітальні увірвалося свіже морозяне повітря. Мокк із радістю відчинив би вікно навстіж, але помітив, що це було неможливо, оскільки всі рами, крім кватирки були ущільнені повстю й заклеєні стрічкою.

— Дозвольте мені підбити підсумки. Спробую також розвіяти ваші побоювання, — мовив Мокк, ласо дивлячись на оселедці. — Ви дуже знервовані. Я чудово розумію ваше занепокоєння через цього красунчика вчителя. Але давайте по черзі. Спершу те, що стосується цієї подруги. Що ж, вона стала донощицею, бо певне, закохалася у вас, про що свідчать деякі фрази із цього листа. Ви собі докоряєте, що збезчестили її? Нічого не поробиш, ви це вже зробили. Дівчина зламала священну дружбу, — у Мокковому голосі вчувалася неприхована іронія, — але завдяки цьому ви можете контролювати дочку. Але вас усе ще мучають докори сумління. Даремно! Ця мала Хедвіґа раніше чи пізніше порушила б якісь принципи! Чому ви нею взагалі переймаєтеся?! Йдеться лише про вашу дочку! Вашу кров!

Виголосивши цю тираду, Мокк гепнув кулаком по столі, аж дзенькнув кавник з рештками кави. Попельському здалося, що поведінка його співрозмовника не була природною, а наперед продуманою й трохи завченою.

— А зараз далі, — продовжував Мокк. — Ви не хочете вести слідство в справі Мінотавра, бо у вас немає на це часу? Я сам бував у подібній ситуації, коли мене найменше обходили серійні вбивства, бо якраз тоді переживав серйозні непорозуміння з моєю першою дружиною. Тому я вас розумію! Ви повинні використовувати весь свій час, аби вберегти доньку від різних Мінотаврів. Звичайно! Але заради Бога! Намагайтеся цьому запобігти! Позбудьтеся будь-яких додаткових і другорядних причин для побоювань, страху через якогось там учителя-спокусника! Просто остудіть його запал, затисніть у лещатах, і доручіть якомусь поліцейському опікуватися вашою дочкою. Такому, котрий, на її захист, не вагаючись, використає зброю або принаймні власні кулаки! А тоді ви із чистим сумлінням і ясним розумом зможете присвятити себе нашій справі… — Мокк завагався. — Але зараз… Мені треба вас про дещо запитати. Пробачте щирість цього запитання… Чи ваші побоювання за доньку випадково не…

У двері вітальні постукали й після гучного «прошу!» Попельського на порозі з’явилася струнка постать Рити, котра в п’ятницю саме о цій порі закінчувала уроки. Це був передостанній день у гімназії перед зимовими канікулами. Під розстебнутим пальтом видніла темно-синя гімназійна форма з білим матроським коміром, а чорне волосся ховалося під теплим беретом. Одне пасмо вибилося назовні й закучерявилося на рум’яній від морозу щоці. Рита була гарна, наскільки може бути гарною дівчина, яка не в стані приховати суперечливих почуттів, що охоплювали її одночасно: радості від закінчення семестру в гімназії, здивування від присутності Мокка й легкого переляку, викликаного похмурим виразом батькового обличчя. Вона пролебеділа: «Перепрошую» — і зникла в передпокої. Мокк утупився у двері, які вона за собою зачинила.

— От бачите, — угледівши доньку, Попельський ураз прояснів, — як я її виховав? Доросла панна, а втікає, наче лань, замість того, щоб ґречно відрекомендуватися! Ну, та закінчімо нашу розмову, а тоді я вас познайомлю. Ви хотіли щось сказати про те, що для батьків їхні діти завжди найкращі…

— Ні, нічого… — Мокк насупився, немов замислюючись над чимось. — Тобто… Я хотів сказати, що чудово розумію, чому ви так непокоїтеся через доньку. Чудово. І все-таки! Повернімося до суті справи. А найважливіше те, що я пропоную вам спілку, «Попельський і Мокк». Лише ми вдвох. Та спершу ви повинні позбутися будь-яких побоювань про доньку. Ось це найголовніше.

— Гаразд, — твердо промовив Попельський. — Але я робитиму це по-своєму. По-лицарськи! Без жодних лещат! Цей учитель — шанована людина, викладач гімназії! Я зроблю це, а ви, пане Мокку, придивитеся до моїх методів, і я доведу вам, що вони кращі, аніж насильство!

— Гаразд, — Мокк зітхнув. — Але якщо ваші методи виявляться неефективними, ви мені ставите горілку, домовились?

— Домовились, — машинально відповів Попельський.

— Ну, то що? Як щодо фірми «Попельський і Мокк»?

Німець простягнув йому праву руку. Комісар повагався й прийняв рішення, керуючись виключно інтуїцією. Якби він комусь розповів, що переконало його приєднатися до цієї незвичайної спілки, це викликало б сміх. Це був Мокків перстень-печатка, прикрашений, як і його власний, оніксом. Ми належимо до одного клубу, подумав Попельський, пригадавши собі сцену в потязі, коли вони щойно познайомилися. До клубу любителів античності й жіночого тіла. «Люблю членів цього клубу», — сказала тоді Блонді.

— Попельський і Мокк, — мовив комісар, простягаючи йому руку. — Це теж звучить гарно. Ямб і анапест, якщо не помиляюся. А зараз я познайомлю вас із моєю донькою.

Попельський вийшов, а Мокк підхопив одного оселедця з яйцем ложечкою й жадібно проковтнув його, а тоді відкусив шматок булочки. Потому підвівся, критично глянув на власне відображення в засклених дверцятах книжкової шафи й добряче втягнув живіт.

Львів, п’ятниця 29 січня 1937 року,

четверта година пополудні

Учитель Каспшак перевіряв у порожній учительській твори на тему «Великої імпровізації» Міцкевича. Це страшенно його дратувало. Він люто сичав і жбурляв зошитами. Невже ці ідіотки, думав вій про своїх учениць, завжди будуть писати таким жахливим стилем, так нестерпно патетично, так вишукано-піднесено! Ось уже півроку я намагаюся вибити з їхніх голів усі дурні звички, яких вони навчилися від цієї старої склеротички Монкос. Про Рея гімназистки писали мовою Рея, а про Міцкевича — мовою Міцкевича! Але я їх відучу від цього! Прочитають декілька Кляйнерових статей і писатимуть таким стилем, як він!

У такі хвилини вчитель пригадував свою магістерську працю про романтичну драму, яку він написав і захистив десять років тому summa cum laude[33] якраз у професора Юліуша Кляйнера. Ці урочисті моменти дозволяли йому пишатися собою й були, як він зрозумів згодом, прелюдією до його блискучої кар’єри.