Саллі Грін - Напівзагублений

Несбіт згортає щоденник і кладе його на підлогу. Дивиться на нас із Габріелем і запитує:

— Цікаво, га?

Ми байдуже дивимося на нього.

— Знав, хлопці, шо ви оціните. Отож ми знайшли цей запис, а тоді почали переглядати давніші щоденники, шоб з'ясувати, коли саме Меркурія зустрілася з Леджер. І осьо, шо ми знайшли, запис 1973 року, — і знову він починає читати, але зупиняється й перепитує: — Ви уважно слідкуєте? Ця карта, — і він показує на пергамент, — 1973 року.

Я ледве стримуюся, щоб не закотити очі.

Несбіт розгортає щоденник, розгладжує сторінки та читає:

«Нарешті знайшла кімнату карт у підвалі одного будинку в Ф., а далі все було просто. Вона таке любить: поєднати надзвичайно складні замовляння карт і простенький запит на доступ до них. Кімната карт цілком у стилі Леджер: саме так вона воліє демонструвати свій розум. І так вона перевіряє відвідувачів — якщо ти знайшов кімнату карт, вирахував, як у неї ввійти і як скористатися мапою, отже, ти достойний гість і можеш зустрітися з Леджер. Я не певна, що станеться, якщо вибрати неправильну мапу. Підозрюю, що тоді ти потрапиш туди, звідки просто не зможеш повернутися, принаймні повернутися швидко. Ці карти вражають. Їхні чари дуже непрості, а Леджер, мушу визнати, могутня відьма. Я й не думала, що взагалі можна бути аж настільки могутньою. Але для чого вся ця сила, якщо вона ніколи нею не користається?

Ми з Леджер трохи розмовляли, хоча здебільшого я чула від неї якесь несусвітне базікання. Я запитала в неї про втрату Чорними своїх територій, поцікавилася, як вона до цього ставиться. Вона відповіла:

— Ніяк. Усе врешті-решт збалансується.

Я здивувалася:

— І як же це може статися, якщо Чорних елементарно знищують?

А вона сказала:

— Бо так мусить бути. Так має відбутися, бо така природа наших Дарів. Світ почне втрачати рівновагу, але потім… Ми повинні вірити, що все знову врівноважиться.

Мені стало страшенно нудно вислуховувати всі ці теревені, і я сказала:

— Ну, але я не бачу, як таке може статися. Я бачу, що Білі просто винищують усіх довкола. Усіх, окрім мене, сама розумієш.

Вона довго на мене дивилася, а тоді сказала:

— Так, Меркуріє. Я не бачу жодної Білої відьми, яка могла б тебе знищити.

А згодом вона запитала в мене:

— Хто твоя мати, Меркуріє? Вітер чи дощ?

Я сказала їй, що мою матір, чудову Чорну відьму, звали Шафран.

Леджер запитала:

— А тобі не здається, що твій Дар тепер немовби заміняє батьків? Навчає тебе, вказує шлях, допомагає і навіть, попри всю твою міць, є для тебе розрадою?

Мені довелося докласти величезних зусиль, щоби стриматися і не заморозити їй щелепу, припинивши таким чином це недоладне базікання.

Я запитала, яким був її Дар і чи заміняв він їй матір. Я навіть не була певна, чи хочу почути відповідь, бо не сумнівалася, що то буде чергова нісенітниця, а я вже й так згаяла купу часу. Вона, звичайно ж, нічого конкретного мені не відповіла. Сказала:

— Я й досі намагаюся збагнути свій Дар, Меркуріє, а він постійно вислизає від мене.

Звісно, вона була „скромнягою“. Вона оволоділа багатьма Дарами, і мушу визнати, що я намагаюся її в цьому наслідувати. Її захоплюють маскування та зміна форм. (Не хочу навіть гаяти час на опис зовнішності, яку вона вибрала для спілкування зі мною, зазначу лиш, що то було щось страшенно нудне.) Але в будь-якому разі могутнішої відьми я ще в житті не зустрічала. Однак іронія полягає в тому, що, оволодівши такими потугами, вона спромоглася стати лише вкрай нудною і безглуздою жінкою. Вона каже щось на кшталт: „Сутність — це справжній наш дім“, — або що вона „просто пролазить крізь вікно, щоб викрасти кілька самоцвітів“. На більшість запитань вона відповідає тільки: „Сутність — джерело всіх Дарів“.

Одного разу вона сказала:

— Той, хто опанує Сутність, стане всемогутнім. Для нього не існуватиме жодних обмежень.

Вона стала навколішки і торкнулася землі долонями (я ледве не розреготалася), кажучи:

— Вона десь отут, — а тоді поглянула на мене й додала: — Хоча, якщо твій Дар пов'язаний з погодою, ти, певно, думаєш, що вона в повітрі?

І мені тоді вперше здалося, що її по-справжньому зацікавила я, а радше мій Дар. У цьому й полягає її слабкість: вона відчайдушно прагне нових знань.

Я відповіла:

— Звичайно, у повітрі я знаходжу всі відповіді.

Але тепер, коли я вже повернулася додому і тулю свої долоні до кам'яних стін, мені здається, що вона, мабуть, мала рацію і відповідь варто шукати в землі».

Несбіт згортає щоденник і щось каже, але я думаю про землю, що приховує в собі таємницю відьомських сил.

Я відчуваю, що це правда: відповідь треба шукати в землі. Завдяки землі я допоміг Габріелю повернути його Дар. Коли ми перебували в стані трансу, а наші руки були з’єднані та простромлені кілком, ми перенеслися в Уельс, принаймні в уяві. Я не певний, що тоді сталося, але коли кілок заглибився в землю, і в мої груди, і в моє серце — ми з чимось з’єдналися. Я торкаюся грудей, намацуючи шрам від кілка, дивлюся на Габріеля, а він каже:

— Відповідь у землі.

Меркурія явно заздрила Леджер, але й була неабияк нею вражена. Леджер видається зовсім не подібною до всіх тих Білих або Чорних відьом, яких мені доводилося зустрічати.

Я запитую в Несбіта:

— А Ван розповіла, якою була Леджер?

— Радий, шо ти спитав, бо мені теж було цікаво, і Ван відповіла, шо «вона дивовижно спокійна, приємна і розважлива».

Ну, тепер хоч трохи зрозуміліше. Спокійна, приємна і розважлива: принаймні не схоже, що мені доведеться з нею битися.

Я кажу:

— Отже, ми повинні потрапити до Леджер через кімнату карт, і ця кімната отут, — я показую на мапі.

Несбіт шкіриться.

— Ага. У підвалі будинку, шо у Ф. — тобто у Філадельфії. Адреса тут у щоденнику є.

— Тоді це легко, — кажу я. — Ти певний, що не хочеш з нами?

Габріель бачить, що Несбіт задумався, і додає:

— Навряд чи там будуть Ловці. Може бути цікаво.

Несбіт усміхається й каже:

— Я знаю, шо буде цікаво, — але він хитає головою. — Та, якшо не заперечуєте, хлопці, я це залишу вам, — він підводиться й уже рушає, але раптом обертається та каже: — Мало не забув. Мусите придумати, шо з собою взяти. Ну, типу сувенірник. Шось,