Саллі Грін - Напівзагублений

Я лаюсь і обзиваю його непотребом.

Несбіт хмуриться.

— Малий, мені прикро це чути. Ти ж знаєш, шо я тебе люблю, — він каже це щиро, правдиво й серйозно. — І я збирався сказати, шо я товариський і привітний, а ти, навпаки, з тих, котрі не люблять, шоб їм лізли в душу, — він шкіриться, і я вже не знаю, підколює він мене чи ні.

— То що саме ти знаєш, Несбіте?

— Досить, шоб ти туди дістався, тож не панікуй.

— Добре, — я рушаю далі, кажучи: — Спочатку треба перевірити бункер. Упевнитися, що тут безпечно.

Навряд чи після того, як Ван і Несбіт приходили сюди востаннє, тут побували і розставили пастки Ловці, але ні в чому не можна бути цілком упевненими, тож ми все перевіряємо, кімнату за кімнатою — від кухні нагорі до спалень і численних комор на долішніх рівнях. Усе, здається, лишилося незмінним, відколи ми тут були кілька місяців тому. У великій залі досі страшний розгардіяш після битви з Меркурією, у якій вона загинула, у якій я її вбив. У «кривавій кімнаті», де зберігаються пляшечки з відьомською кров’ю, усе на вигляд неторкане.

Десь тут мусить бути і пляшечка з ім’ям моєї матері. Дещиця крові, викрадена Меркурією зі складів Ради, де зберігаються основні зразки. Соул мав би використати її під час моєї церемонії Дарування. Я певний, що Селія не помиляється: Соул мріє мене контролювати; він завжди цього прагнув.

Несбіт каже:

— Цінні штуковини, — і він має рацію. Альянсу згодилися б ці запаси, щоб допомагати Напівкровним, та й іншим молодим чарівникам, Чорним чи Білим, якщо їхні батьки не можуть дати їм кров на церемонії Дарування.

— А Селія в курсі? — запитую я.

— Ван їй казала. Хоча зараз у неї в голові зовсім не це.

— Я певний, що вона про це не забуде. А поки що, мабуть, найбезпечніше буде, якщо кров зберігатиметься тут.

Коли ми вже все перевірили й упевнилися, що в жодній шафі не причаїлися Ловці, то вирушаємо в бібліотеку.

Несбіт каже:

— Перед тим, як Ван вирушила до Леджер, ми прийшли сюди та переглянули Меркуріїні щоденники й мапи. Я покажу вам, шо тоді читала Ван. Може, це поможе вам бодай уявити, чого чекати від Леджер, — аж у кінці кімнати він знаходить таємну книжкову поличку і дістає з неї стос великих аркушів пергаменту.

Ми з Габріелем сідаємо на підлогу, а Несбіт кидає нам цей стос під ноги. Перший аркуш пергаменту я вже бачив раніше — це план Меркуріїного бункера з позначенням одинадцяти розколин, які виводять до різних точок світу.

Несбіт тицяє пальцем в одну з кімнат на нижчому рівні й каже:

— Цією розколиною вона подалася в Нью-Йорк.

Потім він розгортає перед нами інші аркуші пергаменту, кажучи:

— На цих картах — різні території: ділянки, шо належать Білим Магам, і ті, шо належать Чорним. Усі вони датовані, аж до двохсотрічної давності.

Я люблю розглядати мапи. Не вмію читати книжок; не можу збагнути більшості речень, та й навіть деяких слів не розрізняю, а от мапи мені читати легко. Судячи з цих карт, очевидно, що обсяг територій Білих магів у Європі значно збільшився. Британія тепер цілком належить тільки Білим, та й у інших місцях сталися невеличкі зміни, і все це відбулося протягом минулих сорока років. Доти ж десятиріччями — фактично, понад століття — ці території майже не зазнавали змін, а на деяких старих картах видно, що нерідко ділянки Білих і Чорних навіть частково збігалися. Подібна ситуація і в Австралії, Африці, на Далекому Сході та в США. А от на решті американського континенту, від Мексики до Південної Америки, а також у Канаді та в Росії, збільшилася територія Чорних магів. Найбільша відмінність полягає в тому, що двісті років тому було більше територій, що перетиналися та називалися «мішаними», тобто, я припускаю, Чорні та Білі жили там разом, і Британія, хоч як це дивно, належала саме до таких місцин. Але на минулорічній мапі залишилося тільки п’ять таких регіонів. Я хотів би там побувати та побачити на власні очі, як там усе влаштовано, але для цього доведеться далеченько помандрувати: у Китай, Індію, Тасманію, Мексику або Замбію.

Несбіт гортає мапи й каже:

— На цих останніх позначено кімнату карт.

— Яку кімнату? — я пробую уявити всі кімнати Меркуріїного бункера, намагаючись угадати, яка ж із них є кімнатою карт.

Та не встигаю запитати про це Несбіта, бо він уже витягає карту 1973 року та каже:

— Шоби потрапити до Леджер, треба знайти кімнату карт. Вона у Філадельфії. Отутеньки, — і він вказує на ледь помітну коричневу цяточку поблизу східного узбережжя США. — Тут так і написано: «Кімната карт».

Я дивлюся на Габріеля та запитую:

— Ти хоч щось розумієш?

Він знизує плечима й усміхається:

— Якби все збагнути було легко, кожен міг би туди потрапити.

— Стопудово, — погоджується Несбіт. — Я гадки не маю, де живе Леджер, але знаю, шо Ван туди потрапила через кімнату карт, — він знову прямує до таємної книжкової полички та повертається з кількома рукописними Меркуріїними щоденниками, кажучи: — Осьо, шо найбільше розхвилювало Ван, — він прокашлюється та починає читати, а тоді зупиняється, дивиться на нас із Габріелем і каже: — Тут нема нічого особливого, але, може, ви все-таки знайдете для себе шось корисне. Та якшо не хочете, шоб я…

— Несбіте, читай, — уриваю його я.

І він читає:

«Перше січня 2005 року. Для когось початок нового року, а для когось завершення ери. Чорні покинули ще одну територію в Міссісіпі минулого місяця — після того, як померла найстарша з них, Дестра. Це була гарна відьма. Дестрин Дар полягав у потужній здатності зцілювати інших, доволі незвичний Дар для Чорної відьми. Я кілька разів зустрічалася з нею. Вона була впевнена, спокійна і вправна — неймовірна відьма. Я чула, що минулого року Дестра заприязнилася з Маркусом. Дехто вважає Дестру матір'ю Леджер, хоч я в це не вірю. Я чула ще кілька різних байок про походження Леджер, а Дестра, коли ми бачилися, казала, що в неї немає дітей. Цікаво, що знайшов у ній Маркус; може, вона зацікавила його як жінка, а може, він намагався з'ясувати щось про Леджер? Якщо так, то він марнував свій час. Дестра йому не допоможе. Я лише раз зустрічалася з Леджер, багато років тому — жахлива жінка (чоловік? річ?) — хоча останнім часом про неї майже нічого