Саллі Грін - Напівзагублений

— А що брала Ван? — цікавлюсь я.

— Вигадливе діамантове намисто з Меркуріїної колекції, — відповідає він. — Воно було типу як зброя — вбивало того, хто його надівав.

— Класно.

— Та Ван принесла намисто назад.

— Але вона подарувала Леджер половинку Вардіїного амулета. Він, певно, рідкісніший і коштовніший за будь-які діаманти, — нагадує нам Габріель.

— Еге ж. Ну, на цьому я вас і залишу. Іду приготую вечерю. Спільну прощальну вечерю, га, хлопці? — і він іде зі словами: — Пригадую, шо в Меркурії десь тут мало бути непогане винце.

Остання ніч

Несбіт пішов у кухню, а я залишаю Габріеля в бібліотеці та починаю блукати бункером. Хоча насправді я не просто блукаю; я знаю, куди прямую.

Спальня, яку ми ділили з Анналізою, на вигляд така, ніби ми щойно її залишили. Простирадла зім’яті та зібгані; на подушці досі видно заглиблення від наших голів. Я пригадую, як лежав тут, а Анналіза поклала мені голову на груди. На комоді стоїть маленька пляшечка з зіллям: за допомогою нього я розбудив Анналізу. Миска з нічним димком теж досі тут. Тут, перед цією мискою, ми цілувалися та пестили одне одного, і я кохав Анналізу. Як я її кохав. Вона була ласкава, добра й солодка. Нам було так чудово разом — лише кілька днів, але незабутніх. І я не можу збагнути, хто змінився — вона, чи я, чи ми обоє. Навряд чи я дуже змінився, хоча все можливо. Ми знали одне одного з одинадцяти років, але, мабуть, не аж так добре. Може, ми бачили одне в одному тільки те, що хотіли побачити.

Я дивлюся на ліжко. Так дивно думати про те, як я лежав тут з Анналізою, розмовляв з нею, цілував її, а тепер не відчуваю до неї нічого, крім ненависті. Мій гнів, моя лють уже змінилися огидою.

На долівці під ліжком щось лежить, і я піднімаю цю річ. Шовкова нічна сорочка, яку Анналіза знайшла в Меркуріїній шафі. Анналіза була в ній такою дивовижною. Згадую, як я пригортав її до себе, відчуваючи, як шовк торкається її тіла та мого тіла. Як я її цілував, і як нам було добре.

А тепер я відчуваю до неї відразу, і мені цікаво, що вона відчуває до мене. Знаю, що їй здавалося, ніби я стаю подібним до батька. Проблема з Маркусом існувала завжди. Ми ніколи не говорили про нього, але вона знала, що я його люблю, і не розуміла цього. Думаю, вона ненавиділа власного батька і сподівалася, що я до свого буду ставитися так само.

Пригадую розмову про Маркуса, що відбулася, коли ми вже співпрацювали з Альянсом. Вона запитала, де він проводить ночі. Я відповів їй:

— Подалі від усіх. Де його ніхто не потурбує. Де він почувається в безпеці.

— У наметі? — мені здається, вона це запитала, бо знала, що такого бути не може.

— Ні. У… — і я збирався розповісти їй про лігво, яке він собі облаштував. У заростях ожини, схоже на те, де я з ним залишався. Я сказав: — Якось візьму тебе туди.

— Я з ним ніколи навіть не розмовляла.

— Йому не подобається в таборі.

І наступного дня я пішов до батька, посидіти з ним у його лігві. Мені було там так добре. Я сказав йому, що Анналіза хоче зустрітися з ним, і він відповів:

— Якщо тобі це справді потрібно, можеш привести її сюди.

Проте я так цього й не зробив. Кілька днів по тому мої стосунки з Анналізою почали псуватися, і Маркус міг би їх тільки ускладнити. А ще, чесно кажучи, я знав, що вона його не зрозуміє, а отже, не зрозуміє й цієї частини мене самого. І я відчував серцем, що в лігві вона не почуватиметься як удома.

Я притискаю нічну сорочку до обличчя, відчуваю її шовковистість, а відтак випускаю її з рук, і вона падає на підлогу.

Несбіт, як завжди, приготував стільки харчів, що ними можна прогодувати вісьмох осіб, і все смачне. Суп і запашний хліб, тушковане м’ясо з різними овочами, а для самого Несбіта ще й море вина. Я не п’ю, а Габріель може цілісінький вечір цмулити з невеличкого келиха. Ми розмовляємо про їжу та бункер, а потім про Меркурію та Ван. Несбіт розповідає нам усілякі байки про те, що вони робили разом з Ван і в яких куточках світу бували. Про те, як Ван допомогла йому, коли він був ще юнаком, як вона його вишколювала, і як йому подобалося її суфле, а от її пирога банофі з бананів, вершків і карамелі він так і не скуштував. Розповідаючи про це, він мало не плаче. Я навіть радий, що він залишає Альянс, і сподіваюся, він знайде для себе щось краще, щось таке, у що віритиме. Несбіт каже, що хотів би десь оселитися, знайти собі «підхожу жінку» та мати діточок, а я здивовано усвідомлюю, що з нього вийшов би чудовий сім’янин. Ми трохи згадуємо наших спільних знайомих, які відійшли, здебільшого загинувши під час ББ. Самін, Клаудію і декотрих інших, з якими ми разом тренувалися, Еллен, мою Напівкровну приятельку з Лондона, котра була розвідницею в Альянсі та загинула внаслідок ББ, а також тих, кого ми не мали нагоди поховати чи навіть належним чином пом’янути. Хотів би я знати, скільки ще наших помре на цій війні.

Зрештою Несбітове базікання стає дедалі беззмістовнішим, і він починає засинати просто за столом. Габріель каже, що нам варто покласти його в ліжко, хоча я не зовсім розумію, чому б не залишити його тут — хай дає хропака на кухонній підлозі. Та Габріель наполягає, що це наша остання ніч разом і треба його пильнувати, тож ми беремо його попід руки, Габріель хапає миску з нічним димком, і ми волочимо Несбіта в одну зі спалень, кладемо його там у ліжко. Габріель кидає мені кілька ковдр, і я облаштовую собі ліжко на підлозі. Габріель робить те саме.

І я засинаю.

Чудовий сон триває десь зо півгодини, а потім мене будить гучне хропіння. Хропіння розкотисте, нерівномірне та виразно австралійське.

От байстрюк!

Я підводжуся. Це хропіння просто неможливо ігнорувати, особливо знаючи, що не випадає задушити ідіота, який так хропе.

Сяйво нічного димку вповиває кімнату м’яким зеленкуватим свіченням, і в цьому сяйві Несбіт нагадує якусь примару. Він лежить горілиць, широко роззявивши рота. Я перевертаю його на