Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

підлозі. Запальничка випала з Тетянчиних рук і відлетіла вбік. І раптом з-за заслону долинув багатоголосий скреготливий лемент:

— Не ті, не ті перевертні! Вони всі вовки! Не він, не він! Нема його! Утік, утік! За ним!

Павутиння розсунулося, немов театральна завіса. І крізь щілину, що утворилася, виставивши вперед гострі веретена, вискочила юрба нічок, їхня армія вже не здавалась такою великою, як раніше, — вогонь і вовчі ікла зробили свою справу. Але для п’ятьох людей і вцілілих тварин їх усе одно було забагато!

— Тікаймо! — гаркнув Іващенко й, схопивши за руку Серьогу, кинувся до виходу.

За склом будки промайнуло бліде, майже божевільне обличчя охоронця. І відразу ж зникло — схоже, охоронець просто знепритомнів.

А за спинами людей, здавалося, знявся в повітря рій бджіл. Генеральний озирнувся. Несамовито гудучи, до нього мчали сотні веретен. Сильним подувом вітру Іващенка й Серьогу швиргонуло до стіни, і здавалося, що довкола затарабанив град: пробиваючи одяг і боляче впиваючись у шкіру, веретена пришпилювали їх до стіни, немов жуків до аркуша картону! Бізнесмен та його племінник несамовито засмикалися, намагаючись вирватись, але веретена тримали міцно.

Друга хвиля злетіла з довгих пальців нічок і кинулася назустріч Ірці та її друзям. Дітлахи почали тікати, але рій веретен не відставав від них. В Ірчиній голові було порожньо, жодного замовляння! В останній відчайдушній, божевільній надії вона засунула руку до кишені:

— Бабусю, допоможи! — і кинула колоду карт назустріч веретенам, що їх атакували.

Краї карт зблиснули сіро-сталевими лезовими вістрями. Колода закружляла зграйкою яскравих метеликів і випурхнула назустріч рою веретен. Відступивши до стіни, дітлахи збентежено дивилися на запеклий повітряний бій. Ось просвистів гострий край карти, і веретено розлетілося навпіл. Але інше миттю з хрускотом пробило карту наскрізь. Повільно, але впевнено веретена пробивалися крізь заслін карт.

А юрба нічок тим часом кинулася до безпомічних Іващенка та його племінника. Гнучкі пальці чіплялися за одяг, тоненькі створіння, гидотно звиваючись, повзли, підбираючись до обличчя. Одна тварючка залізла бізнесменові на голову й звісилася звідти, зазираючи йому в очі. А потім розчаровано заскреготіла:

— Старий, теж старий! Не він! Перевірте молодого!

— Е-е, — застережливо забелькотів Серьога, коли вістря веретен розпороло в нього на грудях футболку, оголюючи шкіру. — Мені цей сон уже не подобається! Я хочу прокинутись! Будильнику, ти де? Ви що робите? А-а-а!!!

Гостре веретено вперлося молодшому програмістові в пупок і поїхало вгору, залишаючи на животі й грудях подряпину, що миттю набрякла кров’ю. Нічка відкрила свого жаб’ячого рота. Із нього, звисаючи нижче колін тварини, вивалився довгий язик. І цей язик поповз по грудях Серьоги, злизуючи кров. Тремтячи від огиди й болю, хлопець відчайдушно кричав.

Язик повернувся до рота тварини, розтягнуті губи заплямкали, неначе куштували вишуканий делікатес. Нічка ковтнула.

— Не та кров! Не та! Не він! Знов не він!

Нічки розвернулися до Ірки та її друзів.

— Один залишився, один! — заскреготали тварини. — Це він! Він! — Гнучкі пальці-макаронини показали на Богдана.

— А чого я? — розгублено пробелькотів хлопчак.

Юрба нічок невблаганно посунула на нього.

— Це він, він, він! Молодий! Ходи-но до нас! Хазяїн тебе хоче!

— Багато хоче та мало візьме! — гукнув Богдан, стискаючи кулаки. — От змусили мене меч залишити, а як би він зараз пригодився!

— Он тобі ціла стінка з мечами, бери, який хочеш! — кивнула Тетянка на стінку холу з колекцією зброї, що красувалася на ній.

Останні карти зі старої колоди впали дрібними клаптиками, пошматовані вістрями веретен.

— І як же туди дістатися? — пирхнув Богдан.

Атакуючі нічки оточили їх півколом.

Ірка схопила хлопчака за плече:

— Ти ж здухач! Стань здухачем — то й перелетиш!

— Ти знаєш, боюся, що посеред такого галасу я не зможу заснути, — процідив Богдан.

— Тетянко, приспи його!

Тетянка скоромовкою забелькотіла:

— Ходить Сон по вулоньці…

Але нічки не збиралися давати їй часу, аби закінчити замовляння.

Заскреготівши: «Він, він! Знайшли! Наш!», — тварини перейшли в наступ. Довгі пальці вчепилися Богданові в ноги…

— А от і фіг вам, не ваш! — раптом розлючено закричала Тетянка й… схопивши Богдана за плечі, вона щосили вдарила хлопчака головою об стінку!

Непритомне тіло впало до Тетянчиних ніг!

І відразу ж, відокремившись від безпомічного господаря, над ним злетів другий Богдан! Вищий, сильніший! Очі здухача й цього разу були міцно заплющені, але на обличчі не було спокою, воно спотворилось болем і люттю. Сліпий погляд заплющених очей відшукав Тетянку…

— Зі мною потім розберешся! — крикнула відьма. — А зараз вріж їм! — Вона показала на нічок.

Двійник Богдана рвучко кивнув і знявся в повітря. За його плечима маяв лискучий лицарський плащ. Здухач підлетів до стіни зі зброєю. Його пальці зімкнулися на руків’ї величезного лицарського дворучника.

— Ходімо зі мною! — тихо попрохав лицар.

І пудовий меч легко вислизнув із ножен. Він був більший за здухача, але в руках хлопчака пурхав легко, немов тростина. Зашурхотівши, як лопаті гвинтольота, меч урізався в юрбу нічок, викошуючи нічних тварин, як сухі луки.

Скреготливо горлаючи, нічки кинулись урозтіч. Проте лезо пурхнуло в інший бік і знову невблаганно рушило їм назустріч. Нічні істоти розгублено заметушилися.

— Хазяїн розсердиться! — заскрипів застережливий голос. — Він, він! Хазяїну потрібен молодий Хорт! Узяти молодого Хорта!

— Хорт? До чого тут Хорт? Який іще Хорт? — отетеріла Ірка відійшла від стіни й зробила крок уперед.

Але нічки не звертали на неї жодної уваги. Із шаленством приречених вони кинулись назустріч Богданові. Навіть гинучи, тварючки продовжували скреготати своє:

— Узяти, узяти! Молодий Хорт! Потрібна Хортова кров!

— Та чи ви всі очманіли? Облиште його! Ніяка він не хортова кров! — закричала Ірка.

— Розбудіть молодого! Здухач зникне! Візьмемо, візьмемо! — заскреготали голоси.

Нічки посунули вперед, немов ті камікадзе, кидаючись під меч. Клинок впивався в тонкі тіла, що налипали на лезо, його рухи ставали дедалі повільнішими. І ось уже тонесенький струмочок нічних створінь просочився повз здухача. Прямо до непритомного тіла-носія. Близько десятка нічок підбігли до Богдана, схопили його за плечі й почали термосити.

— Недарма я його оглушила. Непритомного не розбудиш! — задоволено пробелькотіла Тетянка.

Відмахуючись від гострих веретен, вона кинулась відганяти нічних істоток від хлопчака. Цієї миті ще одна група нічок змогла прослизнути під убивчим клинком.

У повітрі просвистіли нитяні аркани, і Тетянка впала на підлогу. Її потягло геть. Тіло Богдана так само потрапило в зашморг…

Здухач відчайдушно заборсався, але вцілілі нічки стали між ним і викраденим тілом. Лицарський меч зблиснув, обрушившись на ворога. Але сплутане, непритомне тіло Богдана вже тягли геть, у морок коридору.

Ірка хотіла була кинутись за ним, та вцілілі нічки перегородили їй дорогу, розкручуючи свої веретена.