Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

Здухач намагався переслідувати викрадачів, але вже не встигав, не встигав, не встигав…

— Та облиште ви його! — безсило закричала Ірка. — Ніякий він не молодий Хорт! Кажуть, що це я Хортова кров! Хапайте мене!

У відповідь їй скреготливо розсміялися:

— Не бреши, відьмо! Який же ти — він! Ти — вона! Молодий Хорт, молодий Хорт! Хазяїн велів впіймати молодого Хорта! І ми впіймали, впіймали!

Ірка відчула, що дрижить від безмірного жаху, розпачу й глухої злості на саму себе. Біля стінки безсило смикались пришпилені бізнесмен із племінником. Десь там, у коридорі, залишилися Вовкулаки — хтозна, живі вони ще, чи вже мертві. Тетянка лежала неподалік на підлозі. Богдан міг узагалі ніколи не повернутися до тями — адже якщо здухач не поєднається зі своїм тілом… У Ірки аж подих перехопило. Вона стояла абсолютно безпомічна: ані тобі зброї, ані підходящого замовляння, нічого, аби допомогти другові!

«А зуби й пазурі? — лють, гаряча й водночас крижана, затуманювала голову, відключаючи людський розум. — Сила потужних лап і п’янка радість полювання, і здобич, що намагається вирватися з пащі…»

Довкола Ірки вже вкотре зникли кольори, змінюючись на чіткість обрисів. Вона відчула, як десь там, у коридорі, вовтузяться поранені, проте живі, живі вовкулаки. І як повзе старий вовк, судорожно повзе сюди, тягнучи за собою неслухняне тіло й шмаття розідраного павутиння. А потім із глибин її душі стало здійматися щось грізне й абсолютно безстрашне, вириваючись назовні громовим гарчанням.

Сильні ноги кинули Ірку в стрибок. Міцне темне тіло знялося в повітря. Клацнули ікла. Тварючки, які тягли Богдана, загорлали й тут-таки стихли. Гострі пазурі пройшлися по розідраних тілах нічок. У повітря злетіли нитяні аркани… І відразу ж згоріли, бо навколо гладесенької чорної шкіри спалахнув вогняний ореол. І хвилею прокотився по юрбі нічних створінь, залишаючи після себе лише вигорілі місця.

Широкі груди повалили додолу добрий десяток нічок, їхні тонкі солом’яні тільця ламалися під важкими лапами. Веретено боляче вп’ялося між пазурі. Блискучі зуби видерли з лапи гостру колючку, пролунав злісний вереск, і темне тіло помчало слідом за найбільш розсудливими з нічних тварин — облишивши своїх бранців, вони намагалися тікати. Але було вже пізно, занадто пізно.

Величезна лапа придушила останню нічку-втікача. Корчачись у покритих синім лаком пазурах, істота затуманеним поглядом дивилась на вишкірену пащу, що нависла над нею.

— Не він, не він! — проскреготала нічка. — Хазяїн… не знає! Не Хорт, не Хорт! Хорти…

Пазурі стислись. Ще раз простогнавши: «Хазяїн!», — остання нічка змовкла.

У кімнаті почувся напівстогін-напівзітхання. На мить біля стіни з’явилася висока гнучка постать у плащі з пітьми. З-під мороку каптура похмурим червоним вогнем зблиснули зміїні очі з вузькою щілиною вертикальних зіниць. Коротко й гостро зблиснув і перстень із кривавим рубіном.

— Тепер знаю!.. — загрозливо прошепотів тихий голос.

Над каптуром здійнявся стовп червоного полум’я, і постать зникла.

Над спорожнілим полем бою, погойдуючись на тонких, але сильних лапах, виблискуючи темною гладенькою шкірою, вишкіривши ікла, у хватці яких задихалися старі вовки, стояв величезний хорт. Тобто Хортиця.

Розділ 17

Навіщо відьмам гроші?

— На всіх трьох ми отримаємо менше, ніж мали отримати на кожного! — гнівно процідила Тетянка, яка щілинками-очима розглядала компанію вовкулак.

Випроставши довгі ноги, вся сімка поважно сиділа у м’яких кріслах банківського офісу. Сьогодні вони відмовились від камуфляжних костюмів, і навіть майор з’явився без мундира, у звичайних джинсах і сорочці.

Але все одно банківські службовці поглядали на цих відвідувачів із недовірою: молоді вовки та їхній командир здавалися небезпечними суб’єктами, зважаючи на їхні фізіономії, прикрашені синцями й подряпинами. У майора над лобом було начисто видерто жмут волосся, схоже, разом зі шматком шкіри, пов’язка на його лобі просякла свіжою плямою крові. Але виглядав Ментівський Вовкулака напрочуд задоволеним.

— Неначе ягничку задушив, — прокоментував Богдан.

— А він і задушив! — злісно заявила Тетянка. — Мене! Вважай, по живому зарізав! Видряпав, вигриз! Вовчара поганий! Доведеться-таки з ними ділитися, по п’ятдесят тисяч на кожного! Ну що за дорослі пішли! Замість того, щоб дітей захищати, так і прагнуть кинути їх на сотню тисяч баксів!

— Та ж він і захищав! — заступився за перевертня Богдан. — Якби не він, то тебе б пристрелили!

— А я тому й поступилася! Інакше, фіг би він у мене отримав, а не триста п’ятдесят тисяч! — знову завелася Тетянка.

— Ну то й не бекай, бідолашна ягничко! — гаркнув на неї Богдан. — По п’ятдесят тисяч — теж гроші непогані!

— От тільки незрозуміло, куди їх подіти! — роздратовано буркнула Тетянка. — Протринькати — дуже багато, бізнес почати — дуже мало. Добре, що тепер навіть дітям можна свій рахунок мати! Значить так, залишаємо бакси в банку — я вже дізналася, відсоток там вийде пристойний. А я спокійно обміркую, як їх найкраще використати. Тож поки що ніхто не купує ніяких машин!

— У Ірки холодильник, вважай, накрився. І бабцю вона хотіла до санаторію, — невдоволено сказав Богдан.

— На холодильник нехай залишить, — знехотя погодилась Тетянка. — А бабця до санаторію з відсотків поїде, наступного місяця. Як каже мій татусь, усі відпочинемо на одну путівку. До речі, Ірко, ти не здумай своїй бабці про гроші розповісти, а то вона в тебе теж банківські вклади любить: у банку засуне й у коморі за відром заховає, доки не згниють! Ірко! Ти нас хоч узагалі чуєш, Ірко?!

Бліда Ірка, котра в глибокій задумі сиділа в кріслі, аж здригнулася:

— Га? Що? — швидко провела язиком по зубах, уважно оглянула власні нігті, втягнула носом повітря й полегшено зітхнула:

— Так-так, добре! Просто чудово!

Богдан із Тетянкою обмінялися стривоженими поглядами.

— Та годі тобі смикатись, Хортице… — почав був Богдан й ураз осікся, оскільки Ірка знову здригнулася й почала обмацувати свої руки, шукаючи пазурі.

Двері прочинилися. Семеро вовкулак підхопилися, уздрівши Володимира Георгійовича Іващенка. Вигляд бізнесмен мав не найліпший. Він був блідий, зовсім як Ірка, і чомусь раз у раз поглядав на Тетянку: злякано й водночас якось ображено.

Трохи здивувавшись — здається, ображатися йому було ні на що, — Тетянка підбадьорливо кивнула:

— Добридень, Володимире Георгійовичу! Як справи? Як компаньйон? Як Серьога?

Іващенко вичавив у відповідь фальшиву бадьору посмішку:

— Спасибі, всі прочумалися. Тепер під домашнім арештом. Обидва. Знайдуть спосіб покрити збитки компанії — поставлю діло на гальма. А як не знайдуть — буде їм на горіхи! У нас через них усе одно дефіцит бюджету на півмільйона доларів! Адже правильно? — і він запитально глянув на Тетянку, немовби чекав від неї підтвердження.

Не дуже розуміючи, що саме вона мусить підтвердити — чи то правильність заходів стосовно шахраїв, чи то