Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

ліфт, спокійно, головне – спокійно й без паніки чекаєш, доки за тобою автоматично зачиняться двері, й усе – маєш зовсім небагато часу, щоб визначитися з кінцевою зупинкою, маєш лише кілька хвилин, щоб зорієнтуватися в цих глухих коридорах і в нумерації кабінетів. Принаймні, найближчі півгодини ніхто шукати тебе не буде, якщо ти, звісно, сам себе не попалиш, не відкриєшся раніше, ніж треба, тоді все буде гаразд.

Коридорами влади ходять, як правило, люди впевнені в собі, їх загартовує ця необхідність щоденного проходження пафосними коридорами, застеленими дешевими килимами, вони собі думають – як все-таки здорово все склалось, як правильно: влада, про яку пишуть у газетах і показують по тіві, влада, за яку борються й помирають, лежить у цей самий час у сусідніх кабінетах, ось за цими дверима, які я, один із небагатьох, можу легко відчинити. Коридори влади викликають у відвідувачів нездорове почуття запопадливості. Це ми з друзями пролазили в місцевий буфет, маючи по сімнадцять років і називаючись кур’єрами, проповзали в тоді ще доволі пристойну постпартійну, головне дешеву, їдальню, для більшості ж відвідувачів ці коридори наповнені сакральним духом адміністративного підпорядкування та бюджетної залежності. Бюджет, ніби грибок, роз’їдає шкіру між пальцями громадян, примушує їх нервувати й плакатися клеркам, які в цей час незворушно дивляться відвідувачам в очі, ховаючи руки під стіл. Усі вони пов’язані, усі вони тримаються одне за одного, їм потрібна ця гра у владну вертикаль, із її бюджетним наповненням і комунальними службами. Відвідувачам потрібне відчуття системи, відчуття пальців на своєму горлі, їм завжди зручніше випорожнюватися в громадських туалетах у чиїйсь присутності, у них від цього краще працює шлунок. Клеркам натомість необхідне щоденне підживлення шлунковими соками електорату, підключення до його нервової системи. Клерки, мов польові гризуни, риють свої кілометрові нори на сонячних угіддях матеріального забезпечення та соціальних гарантій, подивись уважно – за твоєю спиною завжди стоїть клерк і лише чекає зручної миті, щоб залізти до тебе в кишеню й витягти звідти всі мідяки, усі фісташки й ключі від поштової скриньки, усі презервативи й візитні картки твоїх дилерів, усе, що ти тягаєш місяцями в безрозмірних і безборонних кишенях свого пальта, – клеркові підійде будь-що, його щуряча натура потребує не стільки матеріальної компенсації за своє цілодобове полювання на твої кишені, скільки простої моральної сатисфакції, клеркові потрібно витрусити з тебе твоє внутрішнє життя, мов кишки з риби, витрусити й напхати всередину, ніби листя капусти, повістки та формуляри, бюлетені й довідки, прес-релізи й телефонні рахунки, аби ти спробував усе це перетравити й не зміг, здохнувши у коридорах влади від завороту кишок.

Часто вони виходять із того самого під’їзду, о восьмій ранку, вони живуть зовсім поруч. Уся ця дистанційованість влади від населення, вона ілюзорна, вона зникає, щойно закінчується восьмигодинний робочий день клерка і щойно відвідувач виходить знову на свіже повітря. Тут вони у рівних умовах і не мають потреби грати в ці дитячі ігри. Життя жорстоке до клерків, воно б’є ними по стінах будинків, як бамбуковими палицями, і притискає нігтем до паркету, до відвідувачів воно теж, до речі, не надто лояльне, з відвідувачами в нього стосунки, можливо, ще гірші – відвідувачі не мають захисту від життя ніде, навіть у коридорах влади, більше того – тут вони захисту від нього навіть не шукають, обмежуючись традиційно питаннями матеріального забезпечення та соціальних гарантій.

Часто, проходячи вздовж цього будинку, я собі думаю – цікаво, я зараз іду вздовж коридорів влади, коридори ці тягнуться саме із заходу на схід, на кожному поверсі, з правого крила будинку до лівого, і в той самий час, коли я йду вулицею, роблячи ще одну спробу дістатись додому, хтось зовсім поруч, на відстані якихось сорока-п’ятдесяти метрів, іде, можна сказати паралельно мені, коридорами влади, роблячи кар’єру й намагаючись дістатись кінця свого коридору. Хоч подумати б, що його там чекає, у кінці коридору – глухий кут, порожня кімната, оброблена хлоркою, білі клінічні кабінети, де сидять рано постарілі, затравлені життям клерки і з тихим відчаєм дивляться за вікна, на осліплені ранковим сонцем вулиці й площі, до яких вони насправді не мають жодного стосунку. Ще я думаю, що, ось, хоч ми з ними йдемо в одному напрямку, себто із заходу на схід, і навіть приблизно з тією самою швидкістю, але в наскільки різних і неподібних місцях ми врешті-решт опинимось.

Але як ти використаєш свої півгодини? Ну ж бо, часу лишилося не так уже й багато, шкодуватимеш потім, спробуй хоча б цього разу використати свою перевагу в тридцять хвилин, ти ж до цього давно готувався. Усе, пішов – проходиш довгим коридором п’ятого поверху, збігаєш на четвертий, оминаєш на сходах двох секретарок, котрі курять міцні «Мальборо», і виходиш на початок довгого, безкінечного коридору, усе – це має бути десь тут, уважно слідкуй, не пропусти потрібних дверей, повільно йди і прислухайся, за одними з них зараз обов’язково почуєш це важке задушливе дихання, тяжкий стукіт великого червоного серця, зарослого жиром і зіпсованого розчинною кавою, ти не зможеш не впізнати цю затяжну безкінечну аритмію, що пробивається щодня з екранів твого тіві чи з рекламних роликів на ефемках, цей судомний сердечний різнобій відомий тобі, як нікому іншому, – саме він лунає на порожніх перонах зимової нічної підземки, саме він збиває тебе з ритму о шостій ранку, за його смертельними паузами визначають час продавці магазинів і регулювальники на перехрестях, стукіт цього серця ні з чим не сплутаєш, це воно, це потрібна тобі кімната. Саме під цими дверима й потрібно лишити свою бомбу.

Зупинившись на площі, годуючи голубів із руки, питаючись у когось про час, слідкуєш за літаком, який пролітає в бік кордону, лишаючи широкі білі смуги, і, напружившись, навіть тут уловлюєш його дихання, відчуваєш, як воно важко перевертається з боку на бік, відриваючи від підлоги смертельну вагу своєї плоті, лишаючи на підлозі вогкі сліди, важко переводить подих і знову завмирає на довгий час, намагаючись вирівняти дихання, згойдуючи застояне повітря кімнати й незадоволено рухаючи довгими слизькими щупальцями.

За кілька хвилин дихання заспокоюється, щупальці завмирають, потові залози відкриваються, й воно далі лежить посеред порожньої кімнати, тоді як ти стоїш і здалеку дивишся на вікна адміністративного будинку, з якого вийшов півгодини тому. Будинок масивно тягнеться із заходу на схід, рівні холодні ряди його вікон зблискують на сонці, зовсім мало відчинених кватирок, таке враження, що вони бояться протягів, тому сидять зі щільно заліпленими й заклеєними