Джордж Орвелл - 1984

Віриш, — промовив він, — до цієї миті я не знав, якого кольору твої очі? — Вони були карі — тепер він роздивився, — досить світлого відтінку, з темними віями. — Зараз, коли ти побачила, який я насправді, тобі ще хочеться дивитись на мене?

— Так, авжеж.

— Мені тридцять дев’ять років. Я маю дружину, якої не можу позбутися. У мене варикозні вени й п’ять штучних зубів.

— Мені байдуже, — відповіла дівчина.

Наступної миті, важко сказати з чиєї ініціативи, вона опинилася в його обіймах. Спочатку він не відчував нічого, крім цілковитої недовіри. Молоде тіло пригорталося до його тіла, локони темного волосся лоскотали йому обличчя, вона підвела до нього своє лице, і він цілував її червоні розтулені губи. Вона обхопила його руками за шию, називала любим, найдорожчим, коханим. Він поклав її на землю, вона не чинила спротиву, він міг робити з нею все, що хотів. Але насправді його бажання не прокинулося, він лише відчував дотик її тіла. Він ніяк не міг повірити у те, що з ним відбувалося, і водночас відчував гордість. Він був радий тому, що сталося, але не відчував фізичного потягу. Він не знав, чому так — можливо, все сталося надто швидко, або ж його налякали її молодість і врода, чи він просто звик жити без жінок. Дівчина сіла й витягла зі свого волосся синій дзвіночок. Вона сиділа навпроти нього, обнявши його за стан.

— Не переймайся, любий. Нам немає куди квапитися. У нашому розпорядженні цілих півдня. Хіба це не чудова криївка? Я знайшла її, коли одного разу заблукала під час туристської екскурсії. Якби сюди хтось підходив, ми почули б його за сто метрів.

— Як тебе звуть? — запитав Вінстон.

— Джулія. А я знаю, як тебе звуть. Ти Вінстон — Вінстон Сміт.

— Як ти про це довідалася?

— Думаю, у таких справах я здібніша за тебе, любий. Скажи, що ти думав про мене до того дня, коли я підкинула тобі записку?

Він не мав жодного бажання їй брехати. Почати з найгіршого — це було б найбільшим виявом кохання.

— Я дивився на тебе з ненавистю, — сказав він. — Я хотів зґвалтувати тебе, а потім убити. Два тижні тому я серйозно планував розтрощити каменюкою тобі голову. Якщо ти справді хочеш знати, то я думав, що ти пов’язана із Поліцією Думок.

Дівчина радісно засміялася, мабуть сприйнявши його слова за похвалу її таланту до маскування.

— Я із Поліції Думок! Ти й справді так подумав?

— Можливо, не зовсім так. Але з твого загального вигляду — бо ти молода, квітуча й гарна, ти мене розумієш — я думав, що мабуть...

— Ти вважав мене гідним членом Партії. Чистою у словах і в справах. Прапори, процесії, гасла, ігри, публічні екскурсії — уся ця нісенітниця. І ти думав, що за найменшої нагоди я б виказала тебе як думкозлочинця й подбала, щоб тебе вбили?

— Так, я думав щось подібне. Дуже багато молодих дівчат саме такі, ти ж знаєш.

— Ось ця проклята штука робить їх такими, — сказала вона, зриваючи із себе червоний пасок члена Молодіжної Антисексульної Ліги і вішаючи його на гілку. Потім, наче згадавши про щось, коли торкалася своєї талії, вона засунула руку до кишені комбінезона й дістала звідти невеличку плитку шоколаду. Вона розламала її навпіл і дала один зі шматочків Вінстону. Навіть не взявши його до рук, він уже знав, що це справжній шоколад. Він був темний, блискучий і загорнутий у сріблястий папір. Звичайний шоколад був брудно-коричневою крихкою субстанцією, яка за смаком нагадувала горіле сміття. Але іноді траплялося, що він мав смак шоколаду, як той шматочок, який вона йому дала. Пахощі шоколаду викликали у нього якийсь невиразний, але сильний і тривожний спогад, який він ніяк не міг повністю пригадати.

— Де ти це дістала? — запитав він.

— На чорному ринку, — байдуже відповіла вона. — Я й справді така, якою здаюся. Я вправна в іграх. У Розвідниках я була командиром загону. Три вечори на тиждень я займаюся суспільною роботою у Молодіжній Антисексуальній Лізі. Я згаяла чимало годин, розповсюджуючи в Лондоні їхні паскудні нісенітниці. Я несу прапор на демонстраціях. Я завжди весела й ні від чого не ухиляюся. Завжди горлаю з усіма. Це єдиний спосіб почуватися у безпеці.

Перший шматочок шоколаду розтанув на Вінстоновому язиці. Його смак був чудовим. Але залишався той спогад — виразно відчутний, він ковзав десь на межі його свідомості, ніяк не бажаючи набувати чітких обрисів, наче річ, яку бачиш лише краєм ока. Він відштовхнув цей спогад, усвідомлюючи, що це згадка про якийсь вчинок, про який він би хотів забути, але не міг.

— Ти дуже молода, — сказав він. — Ти на десять або п’ятнадцять років молодша за мене. Чим такий як я міг тебе привабити?

— Щось у виразі твого обличчя. Я вирішила спробувати. Я добре розпізнаю людей, які не належать до системи. Як тільки я тебе побачила, відразу ж зрозуміла, що ти проти них.

Схоже, «них» означало Партію, і насамперед — Внутрішню Партію, про яку вона говорила зі щирою глузливою ненавистю, що бентежило Вінстона, хоча він і знав, що вони тут у безпеці, якщо взагалі де-небудь було безпечно. Що його здивувало, то це брутальність її мови. Вважалося, що члени Партії не повинні лаятися, і сам Вінстон лаявся дуже рідко, принаймні вголос. Проте Джулія, здавалося, не могла згадати про Партію, а надто про Внутрішню Партію, не вживаючи слів, які пишуть крейдою на стінах. Не можна сказати, щоб йому це не подобалося. Це був лише один із виявів її протесту проти Партії та її політики, і чомусь це здавалося природним і нормальним, як цілком природним видається форкання коня, що нюхнув поганого сіна. Вони полишили галявину й ішли обнявшись через плямисту тінь, коли було достатньо місця, щоб іти поруч. Він помітив, наскільки гнучкішим тепер здавався її стан, коли вона скинула пасок. Вони розмовляли пошепки. Поза межами галявини, сказала Джулія, краще розмовляти тихо або взагалі мовчати. Незабаром вони дійшли до краю гайка. Вона зупинила його.

— Не виходь на відкрите місце. Хтось може стежити за нами. Ми в безпеці лише тоді, коли ховаємося за гілками.

Вони стояли у затінку кущів ліщини. Сонячне світло, що просочувалося крізь густе листя, продовжувало пестити їхні обличчя. Вінстон подивився