Джордж Орвелл - 1984

бачив інакше, ніж у ролі полонених, і навіть у такому вигляді їх можна було побачити лише мигцем. Ніхто не знав, що з ними стається, окрім тих небагатьох, яких вішали як воєнних злочинців. Інші, мабуть, просто зникали у таборах примусової праці. Круглі монголоїдні обличчя змінилися європейськими, брудними, бородатими і виснаженими. Інколи їхні очі над зарослими щетиною щоками дивилися на Вінстона з дивною пронизливістю, а потім так само ковзали вбік. Конвой наближався до кінця. У кузові останньої вантажівки він побачив старого чоловіка, його обличчя було заросле сивим волоссям, він стояв прямо, тримаючи перед собою схрещені зап’ястки, ніби звик до того, що вони завжди закуті у кайдани. Вінстон з дівчиною вже мали розходитися. Але останньої миті, коли натовп ще притискав їх одне до одного, її рука знайшла його руку й стиснула її.

Цей миттєвий потиск тривав менше десяти секунд, а проте йому здалося, що їхні руки надовго з’єдналися. Йому вистачило часу, щоб дослідити кожну риску її руки. Він обмацав довгі пальці, акуратно підстрижені нігті, затверділу від праці мозолисту долоню, гладеньку шкіру під зап’ястком. Він так ретельно вивчив її руку, що тепер упізнав би її, навіть просто поглянувши на неї. Враз йому сяйнула думка, що він не знає, якого кольору її очі. Мабуть, карі, але у людей з темним волоссям іноді бувають і сині очі. Повернути голову і поглянути на неї було б величезною дурницею. Тримаючись за руки, непомітні серед стиснутих тіл, вони дивилися прямо перед себе, і замість очей дівчини на Вінстона з-поза сплутаного сивого волосся сумно дивилися очі старого полоненого.

Розділ 2

Вінстон ішов стежкою у плямистому змережаному тінями світлі, ступаючи по золотавих калюжках там, де розходилися гілки. Під деревами ліворуч від нього земля була вкрита дзвіночками. Здавалося, повітря пестить його шкіру. Було друге травня. Десь із глибини лісу долинало туркотіння припутнів.

Він прийшов трохи зарано. Подорож сюди не викликала у нього жодних труднощів, і дівчина, вочевидь, була такою досвідченою у цих справах, що він навіть не був таким наляканим, як зазвичай. Схоже, їй можна було довіряти, і вона вміла знайти безпечне місце. Загалом не варто вважати, що на природі безпечніше, ніж у Лондоні. Звичайно, тут не було телеекранів, але завжди існувала небезпека прихованих мікрофонів, які могли почути і розпізнати голос. Крім того, було досить непросто подорожувати самому, не привертаючи уваги. Переміщуючись на відстань, меншу за сто кілометрів, можна було й не робити позначки у своєму паспорті, але іноді біля залізничних станцій стовбичили патрулі, які зазирали у документи кожного члена Партії, якого там зустрічали, і ставили йому незручні запитання. Проте, на щастя, йому не зустрілися патрулі, а дорогою від станції він кілька разів обережно озирнувся, аби переконатися, що за ним ніхто не стежить. У потязі було повно пролів, які через гарну погоду мали піднесений настрій. Він їхав у вагоні із дерев’яними сидіннями, який був забитий однією величезною родиною — від беззубої прабабусі до місячного немовляти, — які збиралися провести вихідний день у сватів на селі й роздобути на чорному ринку трохи масла.

Дерева розступилися, і за хвилину він вийшов на той самий шлях, про який вона йому розповідала — протоптану худобою стежку, що звивалася поміж кущами. Він не мав годинника, але мабуть, ще не було п’ятнадцятої. Дзвіночки росли так рясно, що неможливо було на них не наступити. Він став навколішки й почав їх зривати, почасти для того, щоб згаяти час, але також маючи несміливий намір подарувати дівчині квіти, коли вони зустрінуться. Він уже назбирав чималий букет і вдихав його легкий запах, коли у нього за спиною пролунав звук, від якого він увесь похолов, — гучний тріск гілок від чиїхось кроків. Він продовжував зривати дзвіночки. Це було найкращим варіантом. Кроки могли належати дівчині, але, зрештою, його могли й переслідувати. Озирнутися — означало б виставити себе у чомусь винним. Він і далі зривав квіти. Хтось легенько торкнувся його плеча.

Він підвів голову. Це була дівчина. Вона похитала головою, вочевидь, застерігаючи його, щоб він мовчав, потім розсунула кущі й швидко повела його вузькою стежкою в ліс. Мабуть, раніше вона вже ходила тут, бо звично оминала болотяні місця. Вінстон пішов за нею, все ще тримаючи в руках букет. Його першим почуттям була полегкість, та коли він дивився на сильне струнке тіло дівчини, яка йшла попереду, підперезане червоним паском, саме настільки туго, щоб продемонструвати вигин її стегон, його починало опановувати відчуття власної нікчемності. Навіть тепер йому здавалося цілком імовірним, що як тільки вона обернеться й погляне на нього, то відразу ж відмовиться від свого задуму. Його пригнічували свіжість повітря та зелень листя. Вже коли він ішов сюди від станції, травневе сонце змусило його відчути себе брудним, хворобливим кімнатним створінням із лондонською кіптявою і пилюкою, що позабивалися у пори шкіри. Йому спало на думку, що досі вона, певно, ніколи не бачила його у світлі дня просто неба. Вони підійшли до поваленого дерева, про яке вона йому розповідала. Дівчина перестрибнула через нього і зникла за кущами, між якими, схоже, не було просвітку. Коли Вінстон пішов за нею, то побачив, що вони опинилися на галявині, на маленькому трав’янистому пагорку, оточеному молодими деревцями, які повністю затуляли його зусібіч. Дівчина зупинилася й обернулася.

— От ми й прийшли, — мовила вона.

Вінстон дивився на неї з відстані кількох кроків. Він і досі не наважувався підійти ближче.

— Я нічого не хотіла казати на стежці, — там десь міг бути захований мікрофон. Не думаю, що він там справді є, але все ж може бути. Не можна виключати, що хтось із тих свиней упізнає твій голос. А тут ми у безпеці.

Він усе ще не наважувався наблизитись до неї.

— Нам тут нема чого боятися? — тупо перепитав він.

— Так. Поглянь на дерева. — Це були колись позрубувані маленькі ясени, які потім пустили цілий ліс паростків, жоден з яких не був товщий за людський зап’ясток. — Тут немає де сховати мікрофон. До того ж я була тут раніше.

Вони тільки почали розмову. Тепер він наважився підійти до неї трохи ближче. Вона стояла перед ним випростана, з трохи іронічною усмішкою усмішкою на обличчі, ніби вона дивувалася, чому він так довго не приступає до справи. Дзвіночки посипалися на землю. Здавалося, вони за власним бажанням випали з Вінстонових рук. Він торкнувся її руки.

—