Артем Чапай - Червона зона

кiнець квiтня жовтувато-коричневе кругле обличчя. Це обличчя залишилося в пам'ятi, як фотокартка.

– Де туалет? – просипiв я, затримавши дихання.

Старий подивився на мене пiдкреслено серйозно. В його очах я бачив готовий вибухнути смiх.

– Он, – держаком мiтли, яку тримав у руцi, двiрник показав на кубiчну синю споруду. – Папiр дати?

– У мене є, – збрехав я. А дарма.

Я побiг. Лишалося метрiв сорок. Я зможу, думав я. Я зможу.

В животi знову перевернулося, наче впало з лопати, я загальмував i перейшов на дрiбний крок, щосили стиснув сiдницi. Останнi метри довелося долати так, нiби я ковтнув держак двiрникової мiтли. Синiй пластиковий куб iз ребром метрiв п'ять тремтiв i розпливався перед очима.

Ох!

Туалети в червонiй зонi, позбавленiй каналiзацiї – дуже прибутковий бiзнес. Перед входом на стiльцi з металевими нiжками сидiла тiтка, закутана в сiру хустку грубого в'язання.

– За папiр ще стiльки ж! – верескнула тітка, коли я схопив складений квадратиком шматок туалетного паперу i спробував проскочити.

– На виходi дам! – через плече гукнув я.

Треба було зачекати пiвсекунди й не вiдмовлятися вiд пропозицiї двiрника. Але хто в панiцi думає? Я забiг по сходах i рвонув ручку на себе.

Уфф. Нарештi.

Синiй пластиковий куб стоїть просто на землi, без фундаменту. Ти платиш, щоб пiднятися приставними сходами нагору, а там – заходь в одну з кабiнок. Кабiнки зйомнi, як у дитячому конструкторi, та становлять верхню частину куба, а нижня – для вмiсту. Вантажiвка компанiї-оператора приїжджає, коли пластикова посудина наповнюється, i забирає, мiняючи резервуар на порожнiй. А повний – вантажiвка вивозить до рiчки, де випорожнюється прямо у воду.

Я стояв навпочiпки над пластиковим унiтазом так, щоб не торкнутися його. Ноги почали затерпати, й колiна трохи тремтiли. Я взявся рукою за ручку зсередини, щоб перенести центр ваги.

О-ой, схоже, буде час подумати, поки я тут. Здається, централiзована каналiзацiя почала здавати впродовж 2030-х, згадував я. Тодi вважалося, що кожен багатоквартирний будинок має сам подбати про себе. Систему приватизували частинами. Але коли труби забивались або ламалися тiльки в одному мiсцi, це виводило з ладу всю мережу. А завжди знаходився хтось, хто бiльше не мiг платити за приватизований трубопровiд, i таких ставало дедалi бiльше.

Ох! Мене знову скорчило, а потiм глибоко внизу почувся плямкiт. Добре хоч не булькання. В одному з таких туалетiв на Борщагiвцi, де вмiст був дуже рiдким, я щоразу боявся, що бризки знизу дiстануть до мене.

Система з приватизованими трубопроводами для багатоквартирних будинкiв накрилася за першої ж затяжної фiнансової кризи, коли злiсними неплатниками стала бiльшiсть. По-моєму, i з водогоном сталося подiбне. Труба в кiлькох мiсцях трiснула, бо за ремонт на своїх вiдрiзках не заплатили кiлька багатоквартирних будинкiв. Система вийшла з ладу, й далi питну воду доводиться завозити вантажiвками вже й рештi будинкiв, що розташованi за розривом. На дахах встановлюють спецiальнi баки для води. Так i з каналiзацiєю, тiльки тут бак на дах не поставиш.

Я ще не закiнчив. Уфф. Я тримався рукою за дверцята зсередини, ноги затерпали, я намагався рiзко видихати носом i майже не вдихати, щоб не чути запаху.

Ну звiсно, якби я жив у зеленiй зонi, менi було б неприємно вислуховувати всi цi подробицi. Але в червонiй фраза «позич на туалет» стала такою ж поширеною серед знайомих, як «прикурити не буде?» серед незнайомих. Кубiчнi пластиковi баки встановлювали у дворах. Система одноразової оплати – значно простiша, нiж колективна. Не маєш грошей – вибачай. Коли не маєш анi копiйки в кишенi – це лихо. Хiба дуже п'яний наважиться зробити справу просто неба. Адже людям жити в цих умовах, i якщо заскочать за неподобством – просто поб'ють. Можуть iще й тицьнути носом у нароблене, як кошеня чи цуценя. Арники в цьому плані навченi ще з дитинства.

Уфф. Здається, нарештi все. Бiльше нiколи не куритиму з самого ранку на порожній шлунок. Я витерся, натягнув штани i штовхнув пластиковi синi дверi кабiнки плечем, аби не торкатися до них рукою, але тодi згадав, що мусив триматися за ручку.

– За папiр, – дiстав з кишенi монетку й пiшов до умивальника.

За миття рук закутана в сiру хустку тiтка теж узяла окремо. Я йшов до дiвчини, тому вiдмовитись не мiг. Дiстав iще монетку, кинув на пластмасову тарiлочку i став ретельно-ретельно терти руки пiд жерстяним умивальником, що висiв на стiнi над бiлою емальованою раковиною.

На Борщагiвцi, де все гiрше, я бачив iншi варiанти. Скажiмо, кiлька кварталiв домовляються й обирають один iз найменших закинутих будинкiв, як правило, малопридатний для житла, i починають його… словом, той будинок стає спiльним туалетом. Туди можна ходити безкоштовно. Але виникають проблеми. По-перше, в густонаселеному мiстi, де не лишилося паркiв, непросто знайти достатньо вiддалену вiд iнших будiвлю, щоб вiдстань бодай трохи глушила запах. По-друге, рано чи пiзно таки доведеться вичищати цю будiвлю. Ну i по-третє – зараза, починаючи з мiкробiв i закiнчуючи комахами, мишами, щурами. Одного разу я бачив у мiстi навiть стерв'ятникiв. Незрозумiло, звiдки вони взялись у наших широтах.

Копати вигрiбнi ями на десятки тисяч людей було б завданням промислового масштабу, до того ж і в мiстi нема для них мiсця. Та й ями, за визначенням, довелося б вигрiбати. Надземнi пластиковi контейнери виявилися рентабельнiшими. Мабуть, не варто й казати, що власники вигрiбних фiрм живуть у зеленiй зонi. Найбiльшi акцiонери – мiльйонери. Прибуток стабiльний. Грошi не пахли й тодi, коли могли це робити фiзично. Що вже казати про електроннi, якi тiльки й ходять у зелених зонах.

Я закiнчив мити руки й, обтрiпуючи їх на повiтрi, перевальцем i розслабивши сiдницi пiшов до будинку Умiди. Я намагався триматися недбало, наче нiчого не сталося. Це коли ви давно разом, то з побутових комедiй можна посмiятися вдвох. Але не в першi днi.

Чорт, Умiда вже спустилась i стоїть пiд будинком, та ще й розмовляє з двiрником. Старий побачив мене перший i кивнув головою в мiй бiк, показуючи Умiдi. Вона усмiхнулась i замахала рукою, щоб я швидше пiдходив:

– Познайомтеся. Тату – це Антон. Тонi – а це мiй батько, Улугбек.

– Можна просто Бек, бо багатьом важко запам'ятати, – скромно схилив голову батько Умiди.

Вiн поводився пiдкреслено ввiчливо. Думаю, подумки він угорав.

– Дуже приємно, – нахилив голову я й подумав, чи казати «ми вже знайомi». Вирiшив, що знайомством це не назвеш.

– Талiб! – гукнув сусiд, який вийшов з пiд'їзду. – Ти що, не йдеш?

– Зараз,