Кшиштоф Варга - Гуляш із турула

щоб його не бачити, а тому уявляю собі, що маю перед собою справжнє море, а не угорське озеро. Справжнє просвітлення я пережив тільки раз, на поромі, що сполучує Тігань та Сантовд. Це єдина переправа автомобілів упоперек Балатону, у його найвужчому місці, довжиною десь у кілометр; ця відстань долається за десять хвилин, може, п’ятнадцять. Я не заглядав тоді вперед, на південний берег, який щораз швидше до нас наближався. Я дивився вправо, в напрямку Кестгея, віддаленого десь на п’ятдесят кілометрів. Був початок листопада, пізно пополудні, і закутане легкою імлою велике сонце ліниво опускалося у воду. Сонце, повітря, вода — все ідеально між собою поєднувалося, утворюючи оранжево-сіру цілість. І годі було тоді сказати, в якому стані була та оранжево-сіра фактура — рідкому чи газоподібному. Вона була понад цим поділом. Я відчув, як мене наповнює ще один відмінний стан, той найдивніший, найбільш парадоксальний, з яким може зіткнутися людина — стан радісного суму, коли схоплюється і зупиняється проминання. На тому фоні легко гойдався човен з двома рибалками. Я не був до кінця впевнений, чи човен гойдався на воді, чи в повітрі, до того ж, усе виглядало, наче якась картина Клода Моне у величезному збільшенні.

Угорщину можна умовно поділити й по-іншому; наприклад, я її поділяю на три частини: Західна Угорщина — від кордону до Дунаю, Середня Угорщина — між Дунаєм та Тисою і Східна Угорщина — все що там залишилось на схід від Тиси до кордону. На тій частині, що на схід від Тиси, вже немає жодних виноробних земель. Проте навіть та, що знаходиться в малій пушті, — до речі, найбільша виноробна область у країні, — так і не прославилася своїми кішкун-шаґськими винами. Їх називають «порост борок», тобто селянськими винами. На схід від Тиси немає вина. А отже, це інша Угорщина. Хтозна, може саме вона — справжніша. Там панує атмосфера, як у корчмі Бейли Торра з його «Гармоній веркмайстра».

Поляки масово їдуть по вино до Еґера. Ціле покоління виховалося на «Еґрі Біковейрі», що продавалась у польських магазинах і своєю ціновою приступністю конкурувала з болгарською «Софією Мерло», головним пійлом студентських вечірок у пізні вісімдесяті. Кажуть, у колишній шляхетській Речі Посполитій корчмарі вміли перетворити найблагородніші угорські вина на найгірший шмурдяк. Очевидно, ця традиція в Польщі укорінилася, бо до сьогодні поляк п’є угорські вина найгірших сортів.

Полякам до Еґера досить близько, достатньо проїхати Словаччину, потім ще кількадесят кілометрів — і вже можна спокійно собі розсістися в «Сейпоссонь-вюлдь» (у «Долині Гарної Пані»), де довкола старих пивниць порозкладалися базарні стійки і корчми з меню, написаним по-польськи та по-німецьки. У листопаді це місце виглядає, наче пересувний карнавал із каруселями, а влітку — мов харчовий сектор варшавського стадіону Десятиліття[60]. Приїжджі висипаються з туристичних автобусів і розлазяться по пивницях. Через певний час вони виходять звідти з білими пластмасовими каністрами, у яких хлюпотить кислий еґерський шмурдяк. У «Долині Гарної Пані» менш як за тисячу форинтів можна так немилосердно наїстися, і за стільки ж неслабо нализатися. Свиняча відбивна й «Еґрі Біковейра» — ось польсько-угорське братерство в об’єднаній Європі.

Найкраще, думаю, все-таки їхати до Вілланя. Тут навіть у розпалі сезону якось спокійніше. Пивниць, правда, менше, аніж у «Долині Гарної Пані», однак тут набагато краще, приємніше, бо це не базарний гендель. Ну, і червоні вина з Вілланя — найкращі в Угорщині.

Ех, Віллань, Віллань, розрадо меланхоліків! Пишу з пафосом, бо саме це мале містечко неподалік Печа — втеча від мученицької угорськості до радісного сибаритства. Тут править балом Бок, а не Тріанон; Ґере, а не Могач; Тіффан, а не турул. Приїзд до Вілланя — це справжнє Віднайдення Вітчизни, у якій здобуваєш спокій над келихом портуґіссера[61]. Ні, не над келихом, а над багатьма келихами. Тут ходять не по могилах, а по винарнях. Тут не проливають сліз, а п’ють, переходячи від однієї винарні до наступної, куштуючи по черзі всі пункти з винної карти. Тут прислухаються не до жалю, а до офіціанта, який, наливаючи келих каберне, портуґіссера чи вілланського кюве, пояснює, на якому ґрунті виростав виноград, як довго вино витримувалось у бочках, який воно має букет і післясмак. Мене не завжди цікавлять ці всі деталі, але я слухаю їх уважно і з приємністю, бо, як на мене, годі знайти приємніші непотрібні знання, аніж ті, які переказують мені вілланські винороби.

У Віллані, правда, є один турул, але десь збоку, на малій площі, — це пам’ятник, присвячений жертвам Першої та Другої світових воєн. Турул як турул — широко розправляє крила, у дзьобі — меч, але його ховають крислаті дерева, а замість молодих націоналістів під ним сидять підстаркуваті місцеві волоцюги, що цмулять дешеве вино із пет-пляшок і порожньо дивляться поперед себе. Отже, турул існує, але так, начебто його тут зовсім і нема, ніхто не звертає на нього уваги. Йому тут, мабуть, не по собі, тому старається виглядати грізно, не забуваючи, однак, що він тут зайвий.

Щоразу, коли я навідуюсь у це екстериторіальне, вільне містечко, то забуваю про тріанонсько-турульську Угорщину і відчуваю полегшення. У цьому мені допомагають винні вироби пана Бока та пана Ґере. На стінах пансіонату Бока, у якому зупиняюсь, як і на стінах винарень, у яких смакую напої, немає жодної карти Великої Угорщини — всюди тільки дипломи і кубки, привезені з найрізноманітніших винних фестивалів.

Смалець із Кошута

«Дюрчані — на хер! Дюрчані — на хер!» — вибухає в натовпі, що зібрався на площі Кошута перед парламентом. Оклик підноситься і раптово спадає: люди, що стоять навпроти сцени, з якої постійно хтось промовляє, мовкнуть і зосереджено слухають.

Слухають про злодійський уряд, який привласнив собі всю Угорщину, про комуністичну диктатуру, що все ще при владі, про національну зраду. Коли промовець спускається з подіуму, на сцену виходить група «Ішмерьош Орцок» («Знайомі обличчя») і виконує пісню «Росіяни, забирайтесь геть!». Росіян немає в Угорщині вже кільканадцять років, але кожен бачив сотні разів це гасло, написане на стінах восени 1956 року. Тоді повстанці боролися за вільну Угорщину на площі Сейна, де сьогодні стоїть великий «Маммут», і в провулку Корвіна, де тепер стоїть великий кінотеатр, що саме переживає прем’єру комедії «Моя супер екс-дівчина» з Умою Турман у головній ролі.

Для людей, що вже тиждень провели на площі Лайоша Кошута — для тих, хто перебивається в кільканадцяти палатках, і для тих, хто приходить сюди тільки на вечір, — тут відбувається нова угорська